Засід Дар'я
Маріуполь
Івано-Франківськ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені було 11 років, я була у шостому класі. З того часу мало чого пам'ятаю, скоріше згадуються загальні настрої людей навколо. Це був нервовий час для всіх нас, ніхто не знав що буде далі і що треба робити. Хронологія у мене в голові втратилась, але запам'яталися деякі епізоди з життя. Напишу про пару з них.
24 січня 2015 року самопроголошена республіка «ДНР» обстріляла мікрорайон «Східний» у місті Маріуполь. На щастя, мої родичі, які проживали там, виїхали з міста напередодні. Цей день згадується як суцільна паніка, сльози, безвихідь, злість.
Тиждень потому у нас вдома вимкнули світло, як вимикали на Східному за годину до обстрілу. Пам'ятаю, як ми запалили свічки та зібралися з сусідами у квартирі, вирішили, що краще триматися разом, намагалися жартувати, але напруга висіла у повітрі. Ми жили на останньому поверсі, але вирішили, що схованка у ванній кімнаті нас збереже від «градів». Світло дали через декілька годин, всі видихнули з полегшенням та розійшлися по власним квартирам.
Пізніше — вже весною, — ідучи зі школи з друзями, ми мали перейти дорогу, але не встигли, бо побачили, як їдуть українські танки. Колона була довжелезна, ми довго чекали. Пам'ятаю, як деякі люди відійшли подалі, а ми — малі діти — не усвідомлюючи небезпеки, підійшли прямісінько до дороги і почали кричати: «Слава Україні!» І яке ж було наще щастя, коли ми чули у відповідь від військових; «Героям слава!»
Отакими уривками мені запам'яталися ці часи.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Те, що сталося у 2014 році значною мірою вплинуло на моє життя. Багато хто з друзів та рідних поїхав і більше ніколи
не повернувся. Загалом, мозок більше не сприймав життя «до», було тільки «після», тобто було тільки «зараз».
І оце «зараз» було нелегким. Фактично я побудувала себе як особистість на грунті попередніх подій, страшне слово «війна» нині сприймалося, як щось цілком нормальне, як те, що колись було і те, що колись повернеться.
Відтоді вирішила перейти на українську мову, але наснаги це зробити вистачило лише нещодавно. Мені подобалося бачити підйом національної самосвідомості серед друзів, хоча ми були ще зовсім малі та висловлювали це по-дитячому. Я з подивом та із радістю споглядала за містом, що з кожним роком ставало все гарніше та гарніше.
Мене тішило, як з похмурого індустріального міста Маріуполь перетворюється на туристичне та сонячне, і до того ж рада була бачити підйом творчості та збільшення можливостей для молоді.
Проте, здобувати вищу освіту я поїхала у колиску студентів нашої країни — Харків.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
24 лютого я прокинулася від вибухів у власному ліжку у гуртожитку. Спочатку подумала, що то марширують під барабан пожежникі, гуртожиток яких поруч з нашим, але, на превеликий жаль, то були не барабани.
Спочатку подзвонила сестра, а потім мама.
Сусідку, з якою ще вчора домовилися не розмовляти про війну, я розбудила зі словами: «Вибач, що турбую, але почалася війна», — потім зайшла до декількох друзів (шкода, що не до всіх), ми нервово посміялися та попрощалися. Я вдягла найгарнішу білизну, зібрала рюкзак з грошима, шкарпетками, олівцями та папером і вийшла з дому з чітким усвідомленням, що я повернусь сюди вже ввечері.
Назад додому я потрапила тільки через три місяці — забрати літні речі, продати старі роботи та помити сковорідку.
Десь тиждень, як і всі харків'яни, я нервово жила у бомбосховищі разом і з родичами. Засинаючи, мріяла про те, щоб це все був страшний сон. 2 березня я з родичами поїхала спочатку під Харків, а далі в Івано-Франківськ, де і зараз проживаємо.
Як і все моє оточення, я до останнього не вірила, що повномасштабний наступ почнеться. Перші дні наступу я теж не могла в це повірити. І навіть зараз, на п'ятий місяць війни, у голові все одно не складається все докупи.
