У 2014 мені було 16, а Вадиму — 23, того року я мала закінчити школу. Ми почали зустрічатись у серпні 2013 й одразу зрозуміли, що хочемо одружитись. Планували переїхати до Криму після того, як я отримаю атестат. Я хотіла поступити на філософський факультет у Таврійський національний університет в Сімферополі. 
Ще у 2013 ми завчасно купили квитки на концерт одного з найулюбленіших гуртів — Psychic TV, що мав відбутись 28 травня у Харкові. Ми з нетерпінням очікували на поїздку, але їй не судилося здійснитись. 
Концерт спочатку перенесли, а потім скасували. На гроші з повернених квитків у травні ми купили квитки на потяг Донецьк-Ужгород і назавжди поїхали з рідного міста.
Точкою неповернення став березень 2014, коли Донецьк став одним із центрів сепаратистського руху. 
Але він зустрів спротив проукраїнського місцевого населення. Ми були одними з тих, хто не підтримував проросійські настрої та намагалися голосно про це висловлюватись. Майданчиком для цього ставали мітинги. Переломним днем, днем, коли ми усвідомили неминучість війни, стало 13 березня 2014 — мітинг за Єдність України. Центральна площа розділилася навпіл — звезені сепаратисти з місцевими тітушками стояли під пам‘ятником Леніну, а мирні проукраїнські громадяни на протилежному боці площі. Біля пам’ятника Леніну також стояли «Ікаруси», на яких привезли «антимайданівців». Туристичним Донецьк був хіба що на Євро-2012, але днями до того у Донецьку з’явилося багато «туристів». Мене неодноразово питали на вулиці, як пройти чи проїхати кудись. Навіть по дорозі на мітинг спитали дорогу до площі.
Наше мирне зібрання закидали зеленкою, вибуховими пакетами, яйцями. Серед нас були літні люди та батьки з дітьми, але сепаратисти не зупиняли свої агресивні дії. Навіть під час виступу священика, який закликав усіх до миру (у Донецьку був переважно Московський патріархат, але й це не зупиняло). Коли стало ясно, що антимайданівці прорвуть кордон міліції, до нас підійшли хлопці, що захищали мітинг, та сказали, що треба розходитись, розповіли про найбезпечніші шляхи для відступу. Закінчилось тим, що міліція дозволила антимайданівцям прорватися до нас і розпочати бійку. Чисельна перевага була не на нашу користь. 
Одного хлопця з нашого боку вбили — 22-річного студента з Бахмута Дмитра Чернявського. 
Це була перша жертва сепаратистів на Донбасі.
Незабаром по місту почали з'являтися блокпости, люди зі зброєю та без розпізнавальних знаків почали охороняти зупинки. На фоні цього і далі проходили багаточисельні проукраїнські мітинги. Вони теж не обходились без насильства з боку сепаратистів.
У пам’яті назавжди закарбувалася поїздка на тролейбусі по околиці міста — я дивилась у вікно, а повз проїхали військові автомобілі з чеченцями, вони розмахували автоматами, сміялись та махали руками.
Ми виїхали в останній день весни 2014, ще до початку активних бойових дій. А потім кожен день доводилось отримувати тривожні звістки. Мої знайомі потрапляли в полон — «на підвали», де поряд катували українських військових. У вересні будинок, де залишились мама і бабуся, обстріляли. Мама була на роботі, а бабусю контузило і через кілька днів вона померла.
Російська окупація стала трагедією, але не була несподіванкою. Ті умови, в яких люди жили й працювали у Донецьку, те як вони ставилися один до одного, їхні збочені цінності та сподівання — усе це неминуче вело до війни. Нам завжди хотілось вирватись з цього злиденного степового міста, що розтягнулося між шахт та териконів, але не такою ціною.
Ужгород ми обрали випадково, спочатку хотіли їхати до Львова. Але за кілька тижнів до від’їзду дізнались, що наш друг DJ Максим Рудський зі своєю дівчиною вже поїхали та зняли будинок у селі поблизу Ужгорода. Він запропонував нам їхати до них, так ми й зробили. За два дні ми зняли квартиру і незабаром прихистили двох наших друзів — Олександра та Руслана, які також виїхали з Донецька. Оскільки всі ми були музикантами, натхненними темною сценою, у жовтні 2014 року, живучи разом, ми вирішили створити DIY пост-панк-проєкт. Так народився гурт Dahau Holidays. https://dahauholidays.bandcamp.com/
У 2015 році ми з Вадимом одружились. Того ж року разом з друзями з Ужгорода та Рівного ми вирішили організувати власний лейбл. Ми назвали його Nava Records. https://www.instagram.com/nava.records/
Першим релізом Nava Records став альбом пост-панк н'ю-вейв гурту Save Switzerland «Night after rave», ​​вокаліст якого Даня Сєнічкін (Bejenec) також був біженцем з Донецька. Згодом на Nava Records було випущено дев’ять альбомів у форматі CD та на касетах. 
У 2014-2016 році я навчалась в УжНУ на факультеті російської філології. Цю спеціальність я обрала випадково, просто подала документи на ті факультети, на які підходили предмети ЗНО, які я склала. З філологічного факультету мені зателефонували перші, сказали, що я пройшла на бюджет, дзвінків з інших факультетів я не стала дочікуватись. Після переїзду я була дуже виснажена морально. Це був час, коли я осмислювала, як на мене вплинуло дитинство у Донецьку, проте я була щаслива, що переїхала.