Павло Харченко
Луганськ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
В 2014 році мені було 14 років. Тоді, на щастя, безпосередньо війну я не застав. Пам'ятаю, що це був кінець мого восьмого классу. Якраз тоді захопили будівлю СБУ, в ній засіли сепаратисти, а тому Совєтьска вулиця була перекрита з обох боків, у школу доводилось їздити гігантським гаком. Зараз згадується, що це був доволі сюрний досвід, хоча я й мало що тоді розумів. Деякий час нічого не мінялось, а потім — вже после закінчення шкільного року — над містом почали літати винищувачі, звучала повітряна тривога.
Через пару днів мій тато, який був у розлученні з мамою, запропонував мене вивезти на деякий час у Харків. Там я і провів більшість літа у безпеці. Під кінець літа стало зрозуміло, що бойові дії у моєму рідному місті не закінчуються, а вчитись мені десь треба, тому вирішили, що я поїду до бабусі у Сєвєродонецьк, де на той час було відносно безпечно.
На щастя, саме місто не обстрілювали, хоча через обстріли регулярно зникало світло і — як наслідок — вода на день-два.
Більше турбувало те, що протягом декількох місяців не було зовсім ніякого способу зв'язатися з мамою та вітчимом. Світло, мобільний зв'язок та інтернет у них, здається, з'явились тільки у січні 2015 року. Решта року пройшла доволі спокійно: після дев'ятого класу я повернувся у Луганськ і відтоді там живу.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Наступні вісім років пройшли доволі спокійно, але не без долі дискомфорту. Луганьск увесь цей час знаходився доволі далеко від зони бойових дій, тому дуже довго тут ніхто і не згадував про обстріли, хіба що мама лякалась салютів. Більш за все дратувала неможливість без проблем доїхати до Сєвєродонецька, щоб побачитися з бабусею і друзями. Раніше до нього можна було доїхати за дві години з автовокзалу, а після початку війни така поїздка займала весь день та коштувала набагато дорожче. Крім того, через мій доволі неформальний зовнішній вигляд на КПВВ з'являвся додатковий стресс. Що характерно, українські військові сприймали його набагато краще. Майже усі ці роки я проживав у Луганську, хіба що десь сім місяців прожив у Харкові у 2018 році, але потім вирішив повернутися додому.
Після того, як я закінчив коледж, з допомогою тата почав працювати в українських ЗМІ. Більш за все за ці вісім років на мене вплинуло поступове сприйняття того, що я, як людина, що, навіть маючи українське громадянство, проживає у «ЛНР», нікому не потрібен. Росії потрібні «республіки» і люди, що у них проживають, як гравцю в шахи потрібна шахова фігура, а Україні, здається, потрібні хіба що луганські території, тому що навіть у більш мирні часи складалось враження, що для багатьох українців існують лише відібрані у їх країни території і якісь NPC, що на них проживають. Це при тому, що декілька моїх родичів і знайомих щиро вболівають за Україну и підтримують її, у фейсбуці чи тіктоку я часто натикався на україномовних користувачів, які зневажливо висловлювались навіть не про самі «республіки», а про людей, що там проживають. Мені здається, що мешканці Луганська і Донецька у разі повернення територій до України ще довго не будуть сприйматися українцями як співвітчизники.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Протягом декількох днів перед подіями 24 лютого я спостерігав за фарсом, який влаштувала Росія. У той самий день я прокинувся доволі піздно, месенджери були забиті новинами, які надіслали друзі. Але я вже не був здивований тому, що почалась війна, хоча до цього не думав, що повномасштабний наступ буде. Моя думка змінилась тільки після того, як військові «ЛНР» почали показово стріляти з артилерії, імітуючи українські обстріли, а в центрі міста підірвали автомобіль. До цього мені здавалось, що статус-кво Донбассу можна підтримувати ще довгі роки і, напевно, його й справді можна було підтримувати, але Росія цього не захотіла.
Зараз я у Луганську, в основному займаюсь тим, що уникаю місцевої мобілізації та фрілансом берусь за якісь невеликі завдання, щоб заробляти хоть щось.
Десь тиждень тому моїй бабусі, що проживала у Сєвєродонецьку, вдалось евакуюватися до Луганську. З нею десь півтора місяці не було зв'язку, тому радісно, що вона жива та здорова, змогла врятуватися з майже зруйнованого міста. Що буде з її квартирою — залишається тільки гадати. Що думати про своє майбутнє у таких умовах, я навіть не знаю. Знайти роботу журналістом, проживаючи у Луганську, доволі складно. Частина роботодавців відмовляють через те, що для роботи там потрібен український мобільний зв'язок, який тут не працює, частина, тільки почувши, що ти у Луганську, просто закінчують діалог.
