Женя Трамвай
Бахмут
Київ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я тоді навчався у школі, закінчував 11 клас. Я пам'ятаю анексію Криму, повідомлення про різні акції в Донецьку, Луганську, Харкові. Як до влади прийшли російські бойовики — я це не дуже пам'ятаю. 2014-2015 були стресовими.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів», які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
До 2020 я продовжував жити в Бахмуті, у 15-20 кілометрах від фронту. Там і навчався. Після півроку в Харкові, мені принципово хотілось залишатись у регіоні, впливати на зміни та бути причетним до розбудови громад. Це була як мотивація, так і свого роду челендж. У якомусь сенсі ще і слабкість, бо залишатись у маленькому місті — це легше,
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
До самого кінця я не хотіла вірити у те, що до моєї країни, у двері мого будинку постукала війна. Вже 19-20 лютого я прокинулася від того, що у моїй кімнаті ледь не впало дзеркало з підвіконня. Я відкрила вікно і почула достатньо гучні вибухи на околиці району. Це було дуже страшно, у мене почалася паніка, я одразу зв'язалася зі своїми друзями та поїхала зазвичай на роботу, вважаючи, що це мине. 24 лютого зранку почались обстріли мого району, я швидко зібрала всі необхідні речі та пішла до подружки додому, тому що одній мені було страшно залишатися. Потім я провела 2 тижні війни у коридорі з несучими стінами на другому поверсі домівки (моя сім'я не вірила що почалася війна і треба ховатися чи залишати місто).
Зараз вимушено та тимчасово я перебуваю на території Криму, бо це єдине місце, куди я могла виїхати беручи до уваги той факт, що я тікала від війни самотужки. Зараз, активно висвітлюю війну, веду сторінку у інстаграм та репощу новини, донатила українським військовим та сім'ям, які залишилися у дуже тяжких життєвих обставинах, проектую свої думки у творчість. Тема майбутнього для мене досить важка, зараз багато проблем, які звалилися на голову ніби снаряди, та стоїть серйозний життєвий вибір, але я продовжую вірити у мирне небо, повернення усіх територій до складу моєї країни, і що побачу своїх друзів, повернуся до батьківщини і рідного дому.
