Токарєв Денис
Лисичанськ
Київ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
2014 рік. 18 років. Вже не дитина, але до дорослого мені ще далеко. Навчаюся в першому своєму навчальному закладі. Мріяв стати лаборантом і працювати на місцевому заводі. Хмари насуваються. Від політики я дуже далекий, веду студентське життя і радію дням, що так світло минають. Один за одним. Наступає зима, та сама, що нас змінила. Хмари темнішають. Сотня закатованих героїв. Власний біль і усвідомлення необхідності боротьби. Хоч в самому собі. Неспроможність щось змінити і неосяжне усвідомлення ціни людського життя.
Наступає літо. Здавалося би, палюче степове Сонце? Насправді починається жахлива злива. Бородаті дядьки, постійна перевірка документів, зникають люди, виникають химерні і безглузді республіки. Рідний Лисичанськ під окупацією. Надії тануть одна за одною. З горем навпіл отримую диплом.
Хмари набирають критичну масу і починають блищати перші блискавки. Лунають перші вибухи, але грім тут ні до чого. Я розумію, що після такої жахливої зливи земля повинна очиститися.
Доводиться залишити дім. Прихисток в Харкові… Два місяці жаху і невідомості. Бабка з дідом не хотіли виїжджати і пережили жахіття. Була не злива, а град.
Повертаюсь додому. Здається, злива змила все те жахіття. Здається, можна закрити очі і відпустити все, розправити крила і творити.
Перша річниця визволення міста. Їдемо з другом покласти квіти на місце найзапекліших боїв біля мосту… Так і не знаходимо відповіді на питання: «Навіщо все це було розпочинати?» Дуже багато говоримо про цю війну, війну не з екранів телевізора, а війну, яка пройшла повз нас, але на відстані витягнутої руки. Ведемо бесіди і проповіді з місцевими маргіналами, намагаємося пояснювати, хто дійсно нам браття, а хто кати… Відвідуємо музеї і шліфуємо граніт віри у добробут, що створюється власними мізками і руками. З кожним роком у серцях тільки помножуємо любов до рідного міста, пронизаного культурою та історією… Але вже ця війна, що відбулася на сході, розвертає координати життів. Мрії про завод і переробку нафти залишаються тільки мріями… І досі не розумію той розворот і кардинальну зміну сфери діяльності: забрав він щось в мене чи дав?
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Злива вщухла, як вщухло і моє бажання пов'язати життя з хімією і переробкою корисних копалин. Нова Українська Школа. Педагогічна магістратура. І я відкриваю для себе двері освітнього закладу у якості практичного психолога і вчителя-дефектолога, працюю з дітьми з особливими освітніми потребами.
Це стало не просто абревіатурою НУШ, а моїм НУЖ — новим українським життям. Маленькі яскраві промінчики почали бігати поруч зі мною. Я намагався давати їм свої прикладні знання, любов, турботу, науковий прагматизм і впевненість в майбутньому, а вони — ідеї для творчості, бажання до нескінченного руху вгору і спогади. Спогади, які я пронесу через все своє життя…
З певних причин я потрапив в армію. Строкова служба. Гарт характеру. Армійські товариші і командири. Це було в мирний час. Зустріти війну зі зброєю в руках мені не довелося. Довелося моїм армійським побратимам контрактної служби, з деякими з них, на превеликий жаль, мені вже ніколи не доведеться зустрітися… Забіг наперед. Поки що повернемося трішки назад.
Після своєї мирної армії я навіть на хвилинку не замислився змінити роботу. Були можливості, були пропозиції. Але для мене головними були мої учні. Я не міг їх полишити.
Ми з моїми дітьми не літали високо. Не робили показуху. Наші проекти і ідеї були всередині маленької спільноти. Кожен отримував як індивідуальне, так і загальне. Саджали фініки і квіти, робили чудернадські аплікації, малювали, візуалізували майбутнє, знімали відео, розмовляли… Багато розмовляли.
Багато з цього трапилося завдяки тим змінам, що відбулися зі мною після тих кривавих 2014-2015 років. Цінність життя і моменту, важливості чуттєвого ставлення до кожної особистості, а насамперед — дитячої особистості, прагнення не чекати змін зверху, а творити зміни самому і вчити дітей брати своє життя у власні долоні. Саме цими особливими дитячими проявами відчуттів я хочу поділитися з вами.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Я вже бачив, що наближається не просто злива, наближається шторм, якого давно не бачив світ. В ніч 24 лютого я в своєму нотатнику написав: «Розпочалася війна». Не спав. Не міг заснути. А о п'ятій телеграм почав розриватися від новин про вибухи. Ні на хвилинку не замислювався про те, що це війна. І що ми переможемо! Тиждень я ходив до школи. Дітей, звісно, вже не було. Але я ходив приглядати за майном. Апатія і сум важким грузом лягли на серце…
Один з перших обстрілів міста прийшовся по моїй домівці. Південні околиці Лисичанська… Касетний снаряд, частини якого впали у дворі. Чи було страшно? Як це не дивно, бомби вибухали і вибухали, а моя свідомість викристалізовувалася і приходило усвідомлення того, чого ніколи не розумів.
50 днів війни я з родиною прожив у Лисичанську. Але бажання зберегти нерви матері і тяга до життя беруть своє.
Мандрівна котомка в якій, як виявилося, все, що нажив за 26 років. Місто Дніпро. Дистанційні уроки. Zoom (огида до першої літери в цій невинній програмі). Журба і біль по закатованим людям. І що найболючіше — сотням дітей. Таких самих, яких виховував і я. Два місяці прихистку у Дніпрі. І далі в путь. Переїзд в Київ. Нові зустрічі та ідеї…
Дні, як желе, стікають один за одним, але готуємося до нового навчального року, який буде наповнено новими красками і кольорами.
