Мені було десь 13 років і я ще навчався у школі. Щиро кажучи, все, що відбувалось навколо, сприймалося як «так і має бути». Я не був особливо приголомшений і мій світ тоді не похитнувся, як мені здається тепер… Я маю на увазі, коли 9-го травня вбили брата моєї кращої тоді подруги, в яку я був закоханий. Це прийнялося, як частина життя і світу, який і так постійно змінюється і змінювався, частіше — не на краще. Ми відсвяткували її день народження, шукаючи його могилу на старокримському цвинтарі. Потім мого дядька взяли в полон і він зник, здається, на місяць десь у «ДНР». Моя сім'я остаточно розділилася або розпалася — частина сім'ї з моїм батьком поїхали до Росії… Щиро кажучи, взагалі було мало що зрозуміло, що відбувається та й мною якось все байдуже сприймалося. На півроку ми навіть переїжджали в Росію, тікаючи від того, що відбувається, до родичів вітчима. Там ми не прижилися і повернулися до Маріуполя. Якусь кількість разів я їздив до батька влітку — то в Крим, то в Краснодарський край, — і зрозумів, що місця та менталітет викликають у мене відторгнення, ще тоді — в дитинстві, так що їздити я перестав.
Будинок нашої сім'ї залишився в «днр» — біля моря на обриві, з якого, ймовірно, впав у море. З 2014-го року ми більше там ніколи не були, про що я раніше ніколи не думав.