top of page

Максим Ткаченко

Луганськ

Київ

Group_99.png
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.

У 2014-му я був вдома — у Луганську. Бачив все, що там відбувалося від самого початку й до кінця. Від смішних так званих «антимайданів», які постійно лякали місцевих дурників міфічними «бандерівцями» і до зовсім не смішного літа, коли місто було суттєво зруйновано через постійні обстріли. Пам’ятаю приблизно все, що трапилось за той рік. Хоча насправді знаю, що це не так, адже жодного разу після 2014-го мені не хотілось це згадувати, тож, відповідно, цілком можливо, що якісь спогади все ж втратились. Й зараз не хочу.
На той час я був зовсім наївною людиною, яка вірила у незрозуміло що та не мала жодного досвіду самостійного життя. Звісно, це мені зрозуміло сьогодні, тоді мені так не здавалось. 
Луганськ навчив мене бути дорослим, проте не зміг вбити внутрішню дитину, що звісно дуже втішає. 
Якщо відповісти про спогади, як про калейдоскоп подій без детального опису кожної з них, то буде так, - я пам’ятаю:
мітинги й відчуття безпорадності;
тотальну шизофренію так званої «Луганської гвардії», яка надрачувала на СРСР, Ніколая ІІ, та лякала луганських якимось смішними жахами;
цікавий міні-допит у якомусь анонімному «штабі» (не знаю, чи то були росіяни, чи місцеві якісь додіки зі зброєю);
перші військові літаки у небі;
перші обстріли міста;
перші ночі у підвалі;
перші «прильоти» на мою вулицю та по сусідам;
пошуки їжі, води, зв’язку, енергії;
перші трупи;
неймовірне відчуття, коли ти зрозумів, що стоїш у величезній калюжі крові, і навіть не помітив;
перша евакуація (невдала);
друга евакуація (на цей раз вдалось закріпитися).

DSC_0148.png
DSC_1618.png
"Де ви були ці 8 років?"

Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.

Ці вісім років я був багато де, але в межах України. Мені вдалось побувати майже у всіх великих містах, десь мешкав якийсь час, десь їздив по роботі, коли як. 

Після того, як довелось покинути Луганськ, майже ніколи туди не повертався. Лише один-два раза протягом 2014-2016 років, а потім більше ніколи.

Мешкав спершу в Києві у досить поганих умовах у гуртожитку для внутрішніх переселенців та працював СММ-ником у крутезному ТРЦ на іншому боці міста. Це був важкий етап мого життя. Самостійне життя в цілому річ непроста, а якщо ще й починати його з втечі від війни та «рєспублікі», то й взагалі гаплик. 

Потім переїхав у Старобільськ (містечко десь у 100 км від фронту до 2022 року), там було легше (особливо фінансово). Маленьке місто, де відносно легко можна було робити багато чого, бо багато чого не було в принципі. Волонтерити, ініціювати або допомогати проводити якісь фестивалі, вуличні виставки та таке інше. Велика кількість мешканців з Луганська, іноді здавалось, що луганських більше навіть за місцевих. 

Дуже активно займався фотографією, знімав людей, вулиці, абстракції. Візуалізував власні думки, ідеї та відчуття тими засобами, якими міг. 
 

Sea3f.png
scooby.png
Group_101.png
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?

Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?

24-го лютого я був разом з дружиною в нашій зйомній квартирі у Старобільську. Мені не вірилось, або не хотілось вірити, що війна може початись насправді. Адже такі попередження (про можливий наступ, обстріли) були вже. Намагався мислити логічно. І логічним наступ не здавався аж ніяк. Але сталося те, що сталося. 

Довелось знову зустрічати обстріли та окупацію. Виїхати вдалось лише приблизно через місяць, десь наприкінці березня. Як з’ясувалось пізніше, це було дуже вчасно, адже автобус того приватного підприємця через тиждень десь обстріляли (були загиблі та поранені). 

Знову довелось їхати в нікуди. Без жодного плану, без розуміння навіть у яке місто їхати. Мешкали трішки в Дніпрі, Черкасах, зараз ось знову у Києві. Де будемо завтра — хто знає? 

Намагаємось зберегти якісь залишки ментального здоров’я, багато (можливо аж занадто) працюємо. Майже не фотографую, усі творчі сили з’їдає графічний дизайн. Або просто нічого не хочеться. Окупація і втрата всього це неймовірно важко, а коли це трапляється знову, то вже і не знаєш, як назвати ці рівні ненависті, відчаю, злості. 

Своє майбутнє я бачу досить впевнено. Не знаю, що з нами усима буде, але маю занадто багато злості, аби йти на дно. Під час війни мені здається правильним якщо не стати кращим, ніж раніше, то принаймні не стати гірше. Вмирати поки не планую, хєр там.
 

DSC_0174 а а.png
DSC_0179.png
bottom of page