Каріна Синиця
Сєвєродонецьк
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Тоді мені було 14-15 років, я жила у Сєвєродонецьку з батьками, навчалася у школі та готувалася до вступу до училища. До війни я хотіла вступати до Луганського коледжу — на живопис, але через ці події різко все змінилося і ми з сім'єю почали розглядати Харків.
У лютому 2022 року я часто намагалася згадати, як тоді я переживала всі ці події, але моя пам'ять зовсім не піддавалася мені, не знаходила жодних епізодів чи емоцій. Цей період ніби стертий, напевно, це просто особливість моєї психіки, яка стирає погані події. Я ледве пам'ятаю вечори, проведені в спробах заснути під звуки вибухів, багато військових на вулицях та блокпости.
Вчителі постійно намагалися спілкуватися з нами щодо політики під час Євромайдану, обговорюючи Євросоюз. Це було досить смішно. А за кілька місяців мої однокласники починали слухати «гімн ЛНР» на колонках, часто я могла зустріти когось із прапорами та символікою «республіки» на вулицях. У моїй пам'яті спливає багато мітингів, різних прапорів, юрби людей, що стоять на площі під пам'ятником.
Загалом це був дуже тривожний час, але я була ще зовсім дитиною, яка напевно не усвідомлювала до кінця всього, що відбувалося. Сєвєродонецьк не був гарячою точкою, всі військові події були так далеко і так близько від нас одночасно. Відбувалося багато політичних змін, дискусій сусідів на вулиці, зміни прапорів та постійних страхів.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Після того, як у Сєвєродонецьку все налагодилося і стало більш-менш мирно, настав час закінчення школи. Після 9 класу я вступила до училища у Харкові, провчилася там і після нього вступила до Києва у 2019 році. Це був насичений час у моєму житті, етап дорослішання, стан спокою та віри у цікаве майбутнє.
Моя сім'я залишилася жити в Сєвєродонецьку. Місто почало розвиватися, багато що змінилося через переїзд луганських структур або людей звідти. Думки про війну були дуже далеко.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Я зовсім не вірила в те, що почнеться наступ військ. Думала, що все це чутки і заспокоювала інших.
24 число я зустріла вдома, у гуртожитку. Я чула дуже глухі вибухи вранці, почала відразу дивитися новини, читати свої чати зі знайомими, які підтверджували, що вони теж щось чули.
Я знала, що нікуди не поїду, залишусь у Києві. Додому їхати не варіант — це Донбас. Родина одразу ж відмовила мене від цього, розуміючи, що це все перейде і до нас також. Головною тоді була думка про батьків: що вони думають про це? — оскільки всі розуміли, що наша область дуже вразлива. Вони евакуювалися пізніше, відтоді мій стан став спокійнішим. І усвідомлення, що Київ це столиця, яка до останнього боронитиметься, теж підкріплювало бажання залишатися тут.
Вранці я чула багато криків від сусідів, під дверима гуртожитку було багато людей з речами, які дзвонили батькам та рухалися на вокзал. Я дивилася на це з усвідомленням, що я поїхати нікуди не можу і не хочу. Весь цей час я провела у Києві, виїжджала до Львова лише на два тижні у квітні, бо дуже хотіла зустріти друзів. Це був дуже самотній час: щотижня я отримувала новину про те, що хтось виїхав — один друг, другий... Це був час, зітканий із різних щоденних ритуалів: похід за їжею, світломаскування ввечері, книга перед сном у коридорі, перегляд новин, допомога друзям, відправка речей поштою для тих, хто виїхав і таке інше.
Зараз я у Києві, продовжую займатися живописом, спілкуватися. Думати про майбутнє вкрай складно, залишається лише жити сьогоденням і не розкисати. У моєму рідному місті коїться пекло, і це вантаж, що давить, який переслідує мене щодня, страх за майбутнє, за батьків і їхню долю. Це дуже важка тема для мене, непідйомна і складна. Я дуже рада, що вони вчасно евакуювалися, і це найголовніше усвідомлення для мене зараз.
