Єва Сігачова
Маріуполь
Німеччина
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я зустріла війну у 2014 році в Маріуполі, коли мені було 13 років. Тоді я вперше почула вибухи за вікном. Здається, це було десь 3-4 вересня. Ми з мамою та бабусею ховалися на підземній стоянці. Хтось сказав, що зараз буде зачистка нашого Східного району, тому виходити на вулицю небезпечно. Я тоді не розуміла, що це є, тому дуже злякалась. Увесь час перебування під землею мені було неймовірно страшно, здавалося тіло ніби зникає, хотілося злитися з підлогою. Пізніше лякаючі звуки припинились і ми пішли спати.
Майже всю осінь мої однокласники та їх родини виїзжали з міста, вчителя також кидали свої домівки і мігрували кудись, де безпечно. В моїй школі, що знаходилась на окраїні Маріуполя, — в 200 метрах від блокпосту, — постійно вибивало вікна. Навчальний процес був жахливий та неорганізований. А потім стався той самий день, який залишився в історії нашого міста на довгі роки: 24 січня, обстріл Східного — району, де я жила з народження.
Пам'ятаю як сьогодні: я мала піти до репетиторки з французької, однак не зробила домашнє завдання, тому подзвонила їй та сказала, що на вулиці «бахають» і мама мене не відпускає. Мабуть це врятувало мені життя. Тому що через годину Східний накрило «градами». Я блювала прямо на ковдру від страху, руки тремтіли, повітря бракувало, тваринний жах захопив мене в свою пастку.
Мама заздалегідь зняла квартиру ближче до центру міста, тому ми похватали речі, спіймали кішку та вибігли з дому. Таксі їхати не хотіло, мобільний зв'язок зник, ми не могли дістатися пункту призначення. Врятувала нас моя бабуся, що приїхала з сусіднього села, вона й вивезла мою родину з цього кривавого аду. Всюди трупи. Назавжди запам'ятала цей надірваний голос, який кричав: «За що? Моя дитино! За що вбили мою дитину?»
Здається, щось всередині зламалось. Наступний рік пам'ятаю погано. Депресія через думки про неминучу смерть, відсутність бажання творити, навчатись, зіпсований освітній процес, коли на день випадав один-два уроки. Дізнались, що доброякісна пухлина у моєї бабусі через пережитий стрес від обстрілу перетворилася на злоякісну, 2 стадія раку, операції, її болісна смерть.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Війна, звісно, змінила дуже багато в моєму житті. Хотілося говорити, хотілося, щоб про людей з Донбасу не забували, щоб їх голос було чутно. А він нібито постійно зникав у просторі.
Через війну, наприклад, я не змогла вступити на бюджет за квотою, бо їх віддали іншим категоріям — потерпілим з зони АТО, тому мені довелось пройти величезний шлях, щоб я все ж таки вступила в художню академію та опинилась там, де я є зараз. Точніше — була. Однак я завжди вважала, що ці квоти цілком виправдані, бо сама знаю та розумію, як війна впливає на рівень освіти. У 2018 вступила на «міжнародні відносини» до Харківського національного, прийшла до жаху від дипломатичної цинічності та так званої «гнучкості», яка вимагалася від нас в цій сфері. Вирішила торкатися політики тільки в науковому руслі. У 2020 зрозуміла, що перевступатиму до художньої академії. Пішла на курси. У 2021 вступила до Київської академії.
Маю сказати, що перша половина 2021 пройшла в реалізації проекту про невидимих низових митців Маріуполю. Наша команда отримала грант та організувала виставку на заброшці. Далі було створено ще ряд виставок, однак я вже участі в них не приймала за станом здоров'я. Мабуть, в Маріуполі не було б такої підтримки зі сторони міжнародних організацій, якби місто не знаходилось на периферії бойових дій.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
В Маріуполі я опинилась випадково — захворіла на ковід і поїхала з Києва до батьківського дому лікуватися. Там я потрапила до реанімації з тяжкими ускладненнями і майже до початку війни знаходилась у лікарні. Я зрозуміла, що почалася війна, коли 17 лютого почула звуки боїв у навколишніх населених пунктах, це було дуже чутно в моєму районі. З 24 його знов почали сильно обстрілювати «градами», тож ми з мамою перебралися до дідуся, який жив у приватному секторі на Лівому березі (недалеко від парку Веселка, четвертої лікарні та бази батальйону «Азов»), а потім я вмовила родину поїхати до центру — у квартиру знайомих. 28-го виїзд з міста перерубили — підірвали залізничні шляхи у Волновасі, своїм транспортом теж нікого не випускали. Містом ходили чутки про «зелені коридори», але їх надано не було, тож майже всі півмільйони жителів залишились в Маріуполі, коли все це пекло почалось. 1 березня остаточно вимкнули світло та воду, через кілька днів зник зв'язок, а 7 березня вимкнули газ. Люди почали виходити на вулицю готувати на вогнищах. Магазини всі закрились теж десь 2-3 березня. Працювало лише декілька приватних на ринку, але після обстрілу і вони закрились. Військові вскривали склади та супермаркети, набирали собі та запускали цивільних. За 3-5 днів майже всі магазини були розграблені, з мародерами намагалися боротися, але марно. Секонхенди, «Фокстрот», «Сільпо», «АТБ», «Наталі», «Простор» тощо — порожньо. Бомбили місто ракетами, «градами», авіацією. Пам'ятаю, коли вперше по нашому двору був здійснений ракетний удар, я знов блювала від жаху. Сиділа в тамбурі з мамою, тримала хрестик і не дихала. Знов це відчуття нібито ти один в полі, а на тебе рухається торнадо. Ще через тиждень ракета влучила в сусідній дім, прокинулась вся у склі, вікон більше нема, на вулиці -10 °C.
Приблизно з середини березня ми не виходили з дому. Готували на крильці біля під'їзду. Ракетних обстрілів ставало менше, з'явилася надія, що лишилось ще трохи почекати і все скінчиться. Але зменшення авіаударів значило лише те, що нашими дворами почалися вуличні бої. Десь 15-16 березня до нашого дому зайшли окупанти, дім опинився на лінії вогню та застряг у цьому статусі на тиждень-півтора. В сусідній стояк влучив танк, 2-6 поверхи обвалились, дім загорівся. Це було найстрашніше. Фактично більшість людей лишилася домівок саме через те, що коли снаряд влучив в будівлю, вона загоралась і погасити пожежу було майже неможливо. Але нашим хлопцям вдалось. Будинок горів три дні, три дні ми його намагались потушити. У хід пішло все: лимонади, пісок, пиво, консерви, все було чорне, воняло пластиком жуть як, але зусиллями всього під'їзду нам пощастило побороти вогонь. Тож саме нам та нашим сусідам не довелось спати у холодних підвалах з пацюками.
Найяскравіші спогади для мене саме з того дня. Мій дідусь після інсульту увесь місяць лежав в холодному коридорі під п'ятьма покривалами. Ми розуміли, що якщо вогонь дійде до нашої квартири — витягти його буде майже неможливо. Вулицею працював снайпер, ми були у пастці. Усі задихалися від диму, військові забороняли тушити верхні поверхи, пластикові труби та вікна виділяли дуже токсичний чад. Думала, що це кінець. Чесно кажучи, я багато разів так думала.
Кожного ранку ми бачили, як люди з речами бродять дворима, щоб знайти прихисток. В нашому під'їзді жив студент-медик. Люди, що стрибали з вікон, рятуючись від пожежі, звертались до нього, багато хто згорів заживо.
Коли центр міста палав — це виглядало як пекло, як Помпеї, від криків згораючих заживо людей кров стигла в жилах. Чоловіки з нашого під'їзду намагались їх спіймати, але на жаль всі розбились на смерть. Увесь цей час ми не могли поховати загиблих, бо,
знову ж таки, працювали снайпери.
Тільки через тиждень змогли закопати трупи, що були розкидані нашим двором. Постійно з'їдав страх залишитись без води та їжі, пили воду з бойлерів, з батарей злили одразу. Ще за кілька тижнів — вже під кінець березня — в центрі ставало тихіше, люди почали ходити за гуманітаркою, її підвозили до гіпермаркету «Метро», що на виїзді з міста. Доволі далеко, але якщо вирушати о шостій ранку, то повернутися встигали якраз до комендантської години. Буденність почала виглядати приблизно так: о 6-7 підйом, приготувати їжу, піти встати в чергу за ліками, піти встати в чергу за хлібом, піти встати в чергу на номери до черги на гуманітарку, піти встати в чергу біля колодязю, відстояти день; удача, якщо щось пощастило отримати від волонтерів. Потім — приготувати вечерю, побалакати з сусідами на подвір'ї, трохи почитати книжки під свічкою і відбій. Спати, до речі, було неможливо, бо кожну ніч бомбили Азовсталь.
На початку квітня почало здаватись, що найгірше позаду і скоро все закінчиться. Але до нашого дому влучило три міни, загинув наш сусід, який після другого прильоту пішов дивитись, чи не загорілася будівля. Третя міна прилетіла до того ж місця, за півгодини його не стало. Тіло лежало у під'їзді допоки не стало безпечно його поховати. Зробили хрест, закопали під домом. Там було багато могил. Чоловіка звали Миколай, всі називали його дядя Коля.
Виїхали ми випадково. В нас не було шансів евакуюватися, бо дідусь пережив інсульт за місяць до війни, він втратив зір та можливість говорити, сидіти йому теж було занадто складно, безболісно міг тільки лежати. Тож ми розуміли, що він подорож не переживе. До нашого двору приїзджало багато репортерів з різних країн, один був із Пітеру, він записував звернення рідним та друзям, шукав їх у соцмережах та передавав повідомлення. Мене записали на відео, де я благала свою тітку, мамину сестру, знайти машину під під'їзд, бо інакше ми не зможемо виїхати. І за два тижні за нами приїхала машина, яка вивезла нас спочатку до Донецьку, потім до Ростову, а потім потягом ми дістались Пітеру, з якого доїхали до Петрозаводську — до маминої сестри. Після я виїхала в Естонію, знаходилась там півтори місяці. В Таллінні я дивом зустріла свого ліпшого друга, за якого дуже сильно хвилювалася, коли була в Маріуполі. До речі, через те, що ніякого зв'язку з зовнішнім світом не було окрім «сарафанного радіо», я весь час думала, що Київ та Харків — міста, де залишилося багато моїх близьких, зруйновано та я їх більше ніколи не побачу. Це було складно. Зараз я знаходжусь в Німеччині на резиденції як митець разом зі своєю родиною. В Маріуполь дуже хотіла би повернутись, але знаючи, що наш дім повністю зруйновано, невідомо, коли в мене буде можливість туди потрапити. Здається, моє улюблене місто більше ніколи не буде таким, яким я його полюбила і це рве душу. Просто хочу побачити море хоча б ще раз.
Напевно, ця історія доволі важка, але вона має позитивний вплив на моє світовідчуття зараз та в перспективі. Насправді, в нашому житті трапляється багато складних ситуацій, дуже часто ми гадки не маємо, як з ними впоратись, це руйнує нас, руйнує зсередини. Але в момент, коли все навколо перетворюється на попіл, коли твоє життя та життя твоїх близьких під величезним питанням, мозок знаходить тисячу варіантів, як можна вибратись з цієї ситуації. Це як величезна гра в шахи, де ти робиш кожен хід продумуючи ще 10 різних комбінацій наперед, залежно від дій супротивника, де твій супротивник — це життя та його виклики. І ти не відчуваєш безвихідність. Це розвинуло певну стійкість, дало розуміння, що так чи інакше ми самі обираємо — чи мати владу над своїм життям, чи передавати її обставинам. Звісно, це про самовідчуття. На нас направлені тисячі гвинтівок, але пуля в наших руках — про це мій скетч.
