Вісім років, як не дивно, стали чи не найкращим періодом життя порівняно з тим, що зараз. Я поступив у технікум і почав самостійне життя у Сєвєродонецьку: там знайшов друга на життя, зустрів дівчину та винайняв перше своє житло (одразу після першої своєї роботи). Події 2014 року вплинули хіба що побічно: замість якогось з луганських технікумів, я поступив у той, що біля Льодового палацу. Сєвєр не процвітав, але для мого самостійного життя цілком вистачало. І, оскільки я не був в когорті тих, хто отримав назву «ВПО», мені залишалося спостерігати зі сторони. 
Від однієї дівчини я почув наступну думку: «Понаїхало тих переселенців, дивись… Раніше Сєвєр був тихим, спокійним містом, яке я любила, а тепер? Роботу відібрали, на лавках сидять, місця в уніке (університеті) — вони в пріоритеті». Спостерігаючи за «порушниками спокою», я подумав, що дівчина дурна. 
Я бачив та знав тих людей, і мав привілегію послухати їхні історії, не кажучи у відповідь: «А в мене…» Це були люди різного віку, з різними професіями, соціальними статусами та фінансовими можливостями. Останні, до речі, у багатьох були ну дуже обмеженими внаслідок раптового підвищення цін на житло. І ці люди, звичайно, шукали способи вижити: влаштовувалися там, де казали, що немає місць; погоджувалися чи не на будь-яку роботу, аби оплатити комуналку у черговій зйомній квартирі; особисто навідувалися в усі дитсадки або школи та влаштовували дітей. 
Так, люди приїхали різні: хтось зайняв звичне місце у пивбарі, хтось продовжив гасати по заброшках та «працювати у тг», але таких вистачало у будь-якому місті і без того. 
«Ви нас не зрозумієте, поки самі, не дай Боже, не встрягните», — сумно посміхнулася дівчина. Хто ж знав, що ця фраза буде лунати через 8 років по всій країні. 
Де я був 8 років? Я продовжував життя. Але де були ці люди? Вони починали його наново. Друзі — по всій країні і тепер тільки в месенджерах; робочий колектив — новий і з різним ставленням не тільки до ВПО, а й до війни в цілому; замість «Абсолюту» — «Сім’я» або «Сільпо». Ха, та в нас навіть Маку не було, на відміну від Луганська. Але ж люди жили: стало більше дітей у класах та дитячих групах, відкривалися нові магазини та кафе, бо був попит, і взагалі Сєвєр ніби став патріотичніше: ті, хто втік від війни, точно знав, який тепер колір має та по який бік країни — кривавий ворог. 
8 років — це не малий термін. Багато хто встиг побудувати нове життя: призвичаїтися до зйомних квартир замість власних, добре розібратися в новому колективі та отримати задоволення від корпоративів; випуститися зі школи та відзначити випуск у «Шале», «Паштеті» чи деінде; звикнути до Астрону, вигулювати дітей напроти Амстору, знаходити все, що тре, на Центральному та Хитрому ринках, годувати качок та лебедів на Чистому, випускати собак на прогулянку коло Паркового озера, фотографуватися взимку біля інсталяцій на Хіміків…
Я й сам звик до Сєвєра та полюбив те місто при «Азоті». Як часто казали ми з другом, «там було все для життя»: кафе на будь-який смак, парки, де можна посидіти, развлєкаловки у «Джазі» і т.і. 
В останні місяці перед війною Сєвєр був чи не в найкращому вигляді з усіх можливих: все парки були прибрані, на озеро сходилася купа людей, серед кафе можна було вибрати будь-яке, і воно працювало допізна. 
За словами знайомих ВПО, вони також встигли за той час вже повністю звикнути до Сєвєра. Ситуації були різні: хтось приїхав у шкільному віці, швидко адаптувався та вже мав друзів, улюблені місця тощо; хтось планував переїжджати згодом, аби поступати в інший ВНЗ, але залишав тут родину та був радий повернутися; хтось обрав Сєвєр для всього життя та не планував їхати далі («Мала в дитсадок ходить нормально, старша думає поступати в Даля, нашо далеко їхати, мій в “Азоті” собі місце знайшов»). 
Сєвєр потребував нових доріг, нових кав’ярень, нових культурних заходів, але він ніяк не потребував визволення та такого спустошення. І після 24 лютого не тільки та купа людей, що вже знала всі тонкощі переїзду, опинилася поза кермом керування власного життя — тепер статус переселенців раптово отримати і ті, хто за однокімнатну квартиру просив три тисячи + комуналку. Без алей, без театру, без концертів. Лише валізи та страх перед вибухами. Серед купи тих, хто евакуювався, опинився і я.

24 лютого я зустрів п’яним. До того ввечері ми з близькими добре посиділи, і ранок пройшов у метушні: я запізнювався на роботу. 
Вже прибігши на місце, дізнався останні події: Київ, Харків, звернення Президента… Директор оголосив про закриття магазину та евакуацію товару, тож ми почали пакувати товар та ховати його на склад. Коли їхали до Лисичанську для допомоги іншому магазину, почули гучний вибух. От тоді і дійшло: на порозі знову війна. 
Страшно не було: за роботою час завжди проходить швидше та ніби безпечніше. Стан здоров’я не дозволяв йти на фронт, тож вибір був невеликим: залишитися у місті або ж поїхати подалі. Я обрав останнє.
Друг з Києва ще раніше казав, що буде війна. Напруга відчувалася ще там. До того дня ми обговорювали варіанти розвитку подій, ніби стратеги, та не надто вірили у повномасштабний наступ, не кажучи про те жахіття, яке відбувається зараз. 
Наразі я працюю на Заході України, намагаючись наново влаштувати життя. Найбільше шкода тих, в кого це вдруге, але й вперше — це ніяк не легше. Життя зводить з різними людьми, серед яких і ті, хто не боявся брати чимало грошей з переселенців, а тепер терпляче вистоюють чергу за гуманітаркою. Спостерігати за таким важко, але єдине, що залишається — то хіба працювати і будувати своє життя наново.