Єлизавета Махрова
Лисичанськ
Київ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації. Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.