Перші роки були дуже складними. Я втратив все: друзів, сім’ю, дім, роботу.
Я не втратив їх фізично, я втратив їх ментально. Ми знаходилися у різних інформаційних та культурних полях — я жив у Львові, вони жили в Донецьку. Все навколо кричало про війну з Росією, але в Донецьку вважали, що то була громадянська війна.
Перші роки я думав що все закінчаться швидко. Або тим, що Донецьк і Луганськ ввійдуть в склад Росії. Або українські військові витіснять радикалів і все стане як було. Дуже хотілося, щоб вже закінчилися війна. Щоб перестали стріляти, бомбити.
Кожен звинувачував іншу сторону. В соцмережах поширювалися провокації.
Перші роки я вчився взагалі критично сприймати інформацію. Навколо її було стільки, — до того ж накладеної на тотальну недовіру до влади, — з, так би мовити, «офіційних джерел», що серед купи всього моєю реакцією було — закритися зовсім в собі. Я не дивився та не читав новини. Я малював, але малював не рефлексуючи на події. Я намагався зануритися в себе та дістати там горстки себе самого.
Все мистецтво зібране навколо мене і навколо моїх відчуттів.
Я не призначав теми творам, не називав їх. Я просто створював їх, займаючись справжньою графоманією.
Що відбувалося навколо?
А навколо вирувало життя. Навколо йшла війна. Гібридна страшна війна.
Віруси від неї чіпляли мене і занурювали ще в більшу безодню. В мене на той момент не було інструменту для подолання цього.
Я прожив у Львові півтора року та не вивчив українську. Я знав її, розумів, але вільно розмовляти не міг. Насправді й не дуже хотілося, бо тоді мені здавалося що російська — моя рідна мова. Що я маю її з собою нести, що це моя культура. Культура бидло-донецького колаборанта, гарно змащеного російською пропагандою.
Я ніс з собою більш розруху ніж життя. Але мені так не здавалося.
Я був пацифістом. Я був проти зброї, проти війни. Я розклеював великі листівки по Донецьку «Not War», і чув у свою сторону голоси про продажність. Але їх не розумів.
Я познайомився зі своєю україномовною дружиною, переїхав в україномовне село біля Київщини. Але і там не став більше говорити українською. Бо близько був Київ, бо майже все оточення розмовляло російською. Майже всі слухали російську музику, дивилися російське кіно. Тільки з часом — тривалими роками — в мені проростало зерно українськості. Я почав слухати українську музику. Спочатку «Курган», один альбом, одна пісня.
Потім Паліндром, Юрій Бондарчук, а потім і весь Spotify забитий вщент українським контентом. Але і паралельно з цим я слухав та дивився російський контент. Оксиморона, Славу КПСС та інший бруд. Я запевняв себе що це опозиція, що Варламов, Лядов, Навальний, Нойз — вони всі опозиціонери. Що вони за Україну, і я не бачу нічого поганого, щоб їх дивитися та слухати. Та ба.
Я чомусь був впевнений що російське краще! Що в нас немає україномовного контенту. Що всі ці версуси, мітинги, що все це тільки на Росії. Що в нас такого не виходить. Зокрема канал Навального, який проводить розслідування.
Я задавав собі питання: а чому в нас такого немає? А насправді було! Я просто не шукав, я хавав те, що мені подають на блюдечку. Тим самим шкодив і собі, і своїй країні. Бо я заробляв гроші російським блогерам, бо заробляв перегляди окупантам. А натомість україномовні залишалися без підтримки.
Коли настав карантин, для мене настав інший час. Робота спинилася, припинилася біганина. Почалося розмірковування про життя та подальші дії. Цей момент можна охрестити як той, який змусив зупинитися і подивитися навколо.
Я сидів вдома, в мене був час. Був час подумати, був час робити щось, поміж роботи. Я взяв до рук книгу «Нація овочів». З того часу я зрозумів що я «втомлений овоч». І майже все оточення навколо такі самі, з різницею кваліфікування. З того часу я почав слухати й українських блогерів, й українську музику. Думати в полярності України без спроби дивитися за «порєбрік».
Це був перший поштовх. Але я все одно залишався на курсі денному.
Я вже почав збирати книжки, я підписався на патріони українських культурних діячів, я почав колекціонувати українське мистецтво, почав читати книжки про українське розстріляне відродження, про шістдесятників. Я почав провалюватися в українську культуру. Вона мене захопила, вона забрала мене повністю.
Я хотів дивитися про українське мистецтво, хотів створювати українське мистецтво.
Але культура минулого мене не відпускала.
Я все ж був зосередженим на собі, на своїй сім’ї та роботі.
Навколо мене вирувало життя. Воно завжди було навколо мене. Голосні справи активістів, Стерненко, Гандзюк — все це мене не обходило. Я почав чути, але не дочував.
Найгарніший приклад (тоді я ще цього не усвідомлював) був мій кум. Він ходив на мітинги, блокував проросійськи канали. А я жартома називав його «нациком». Я повторював прокремлівські методички, хоча сам цього не усвідомлював.
Я робив все, щоб забезпечити свою родину. Щоб жити самому і жити своєю сім’єю.
А він жив країною.
Я мислив егоїстично, а він мислив глобально.
Я думав як створити комфорт в сім’ї, а він думав як створити нормальну країну.
Я стільки разів збирався йти на мітинг — за підтримку ЛГБТ, за рятування Квіткового дому, за закриття телеканалів 112, за Стерненка. Але в мене завжди не було достатньо часу — я працював, малював, був зайнятим.
І тільки зараз… Тільки після 24 лютого все стало на свої місця.
Я все зрозумів в один день. В одну мить. Все що я робив вже не мало сенсу.
Всі картини, всі книги, все моє надбання та всі гроші. Все це не мало ніякого значення тепер і зараз. Мало значення тільки те, що робив кум.
Він взяв зброю, як і збирався, і пішов на війну. А я дивився на нього, та не міг вимовити ані жодного слова, бо я розумів що він йде боронити нашу країну. Йде без питань і вагань. Йде без всіх цих неоднозначностей і роздумів.
Йде не дивлячись на все те, що багато людей його не розуміли, багато людей засуджували, обзивали його «нацистом».
Йде… А я залишаюсь. Залишаюсь, боягузливо та соромлячись потупивши очі.
Я був не правий, я зробив дуже мало. І тільки велика трагедія могла мене переконати.