Сергій
Сєвєродонецьк
Кривий Ріг
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я народився у останньому році минулого тисячоліття та виріс у невеликому смт, — у десяти хвилинах пішки від Сєвєродонецька, — назва якого вам з вірогідністю у 99% нічого не скаже. Завдяки своєму дідові я з раннього дитинства почав цікавитись політичними новинами та світовою історією, яка і привила мені тотальну нелюбов до диктатур, особливо — комуністичного спрямування (а тоді, як і зараз, я вважаю нинішню владну вертикаль РФ реінкарнацією пізнього «совка», який неначе гнилий зомбі вештається по світу, бо його, на жаль, недостатньо глибоко поховали у дев'яності). Я приблизно з 2009 року з острахом очікував вірогідну війну саме тут — на Донбасі. Чому? Тому що РФ почала пускати серед місцевої влади та криміналітету свої паростки, бо бідність, корупція та не до кінця вимараний з голів людей радянський менталітет є ідеальним підґрунтям для того майбутнього, що постукало до нас у 2014 році. Ще у 2003 була створена громадська організація «Данецкая рєспубліка», а у 2004 була спроба влаштувати перший псевдореферендум та проголосити так званий «П(і)СУАР» (Південно-Східна Українська Автономна Республіка — проєкт від'єднання південних та східних областей від решти України та утворення автономного утворення). Я це до того, що нинішня росія шла до того, що відбувається зараз, майже увесь період путінської влади. Для європейського читача цих рядків це теж актуально – німців на газову голку почали садити у 2005, купуючи газпромівськими акціями німецьких політиків, тоді ж почали спонсорувати різних ультраправих маргіналів у парламентах Європи.
2013 рік — один з найкращих та найспокійніших у моєму житті. Тоді я в останній раз поїхав на море, саме до Криму. Там я зустрів свою першу юнацьку любов (Настя з Луганська, якщо ти це читаєш – ти була крутою, і сподіваюсь, що з тобою потім було усе гаразд). Але усе має неприємну особливість – закінчуватись. Коли почався Майдан, я був впевнений, що росія спробує втрутитись для того, щоб захистити свою маріонетку. Я був дуже здивованим мовчанням та відносно слабким втручанням рф під час Майдану, але усе це було до анексії Криму… Саме тоді я зрозумів: наступний крок – імпорт пекла на Донбас. Було зрозуміло, що усі ті гроші, які вбухала у пропаганду своїх «ідей» РФ відіб’ються тут на усі 100%, бо рф обіцяла «ватній» суспільності те, що найбільш близько її серцю – халяву та «велич» швидкого приготування, як в улюбленому «совочку». Цікавий факт: більшість «ватного» населення, яке я питав, навіть не читала бюлетень про псевдореферендум. На моє питання: «а за що саме вони голосують?», — вони відповідали: «ну там, вроде, написано, шоб меньше налогов в Киев шло». Дивно, тоді я вів проукраїнську агітацію серед сусідів у окупованому місті, живучи в 50 метрах від блокпосту сепарів, і боявся усього значно менше, ніж зараз.
Десь у березні-квітні у нашу міську адміністрацію приїхали «козачки» на ростовських номерах, влада з колишніх «регіоналів» спокійно передала цим людям владу. Передали без бою, «аби не стріляли». Я дуже радів, що у нашої тодішньої влади вистачило мужності віддати наказ щодо початку АТО. Місто було під окупацією приблизно два місяці, в перший місяць полиці у магазинах ставали напівпусті. «Диряві» починали підключати свої канали, які знімали у тих самих павільйонах що і «Росію 1» та «Росію 24». Вгадайте з однієї спроби їх назву. Я прекрасно розумів, що це за люди та наскільки сильно вони люблять брехати. Тому — для підтримки зв’язку з реальністю — я читав новини з ВКонтакту, який тоді відігравав приблизно ту саму роль, що зараз – Телеграм. Там я дізнався і про днр’івські «підвали», і про злочини Стрєлкова, наприклад, розстріл та втоплення одного з міських депутатів Слов’янська. Це було очікувано і мені не хотілося, — та і не хочеться думати, – які злочини росіянських спецслужб та «розкладених військ» відкриються нам після деокупації наших територій. Поступово наші війська просувались до нашого міста та накривали артою ділянки з блокпостами сепарів. Накривали дуже влучно, але у моєму випадку то міг бути мінус, який би коштував мені життя, бо сепари розташували свій блокпост прямо на діючій заправці біля дому. Тому кожен раз, коли працювала наша арта ми з матір’ю від гріха подалі ховалися у підвалі, де я зазвичай читав книжки та їв згущене молоко під канонаду та вібрацію стелі у підвалі. Деокупацію я зустрів дуже дотепним чином – у рентген-кабінеті, де працювала моя мама. Ні, не як пацієнт — вона взяла мене на роботу, бо боялася, що по нашій домівці «прилетить». Я був цьому радий по іншій причині: у лікарні був інтернет та зв’язок, а через бойові дії у мене вдома їх не було. Вночі на роботі був дуже потішний випадок: ввечері ми почули вибухи неподалік лікарні. Ми не здивувалися, адже за півгодини до цього до медсестер прийшов якийсь сепар та сказав: «Дівчата, не лякайтесь, ми будемо тестувати вибухівку». Десь через 10 хвилин після цих вибухів до мами в кабінет принесли сепара з осколковим пораненням стегна. Вгадайте з одного разу: чому? Як би то ні було, але в той день сепари після незначних боїв втекли з Рубіжного та Сєвєродонецька до Лисичанська. Я дуже вдячний ЗСУ та НГУ за те, що вони після першої невдалої розвідки боєм у Лисичанську знайшли сили, щоб оточити Лисичанськ з трьох сторін та почати другу атаку вранці, тим самим акуратно розчленували угруповання сепарів, які були там. Тому що, якби облога затягнулась, вони б перетворили Сєвєродонецьк, який нижче на 100 метрів Лисичанська та у прямій видимості, — у випалене артою пекло.
Коли ми поверталися додому, я бачив, як радісний натовп рвав величезний прапор «ЛНР» на сувеніри. Біля нас пройшов якийсь хлопець, про якого мама сказала, що він потрапляв «на підвал» за проукраїнську активність, там йому зламали ногу. На жаль, ми не змогли отримати клаптик історії. Місто раділо та оживало. Була непередавана атмосфера. Але на нас ще чекало вісім довгих років…
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Після деокупації мого міста та замороження конфлікту життя пішло своїм чередом. Це були найкращі роки мого життя, бо вони були повні надії, сподівання на цікаве майбутнє, усієї такої шняги. Чотири з цих років я провів у моєму рідному місті, та після закінчення школи та спеціальної професійної підготовки я вирушив навчатися до одного з вузів Харкова. Мені дуже подобався Харків, я б з задоволенням жив би там і далі, але не знаю — чи зможу я це зробити після війни.
За ці 8 років я знайшов собі справжніх друзів, один з яких — Віталій — прийшов мені на виручку та прихистив мене з сім'єю, коли від лісових пожеж (які були спричинені диверсантами, адже одночасно вздовж лінії фронту у 14 різних місцях пожежі випадково не утворюються) у 2020 році ледь не згоріла моя домівка. Ніколи не забуду, як я посеред ночі чимчикую вночі з повними сумками речей, у вухах в мене грає ґачі-ремікс, а з неба сиплеться попіл, неначе сніг. Щодо конфлікту я особливо не переживав, бо Пиня дуже любив назавжди забувати про речі, які у нього вийшли не до кінця. Так було з Південною
Осетією, Абхазією, його дружком Асадом та багато з якими ще речами. Найкращими роками взагалі були 2016 та 2019 роки, але потім — привіт-ковід, привіт — дистанційна деградація та зліплення усіх днів у один слизький комок, що продовжується і донині.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Скажу прямо — не вірив у вторгнення. Бо тих сил, які сконцентрувала РФ на наших кордонах було достатньо лише для того, щоб влаштувати цим самим силам страшні втрати. Дідько, та чисельність усіх армій на кордонах України тоді була трохи менша, ніж чисельність ЗСУ! Так не воюють! Але, як виявилось, корупція у спецслужбах РФ була настільки всеосяжною, що Пиню годували казочками про мільйонну проросійську агентурну мережу в Україні, гроші на яку ця пародія на спецслужбу давно розікрала; про реформовану армію, до третини бюджетів якої осідали на офшорних рахунках, — тобто займались тим, що російською мовою називається «очковтирательством». Подякуємо їм за цей безцінний вклад у нашу майбутню перемогу.
Вторгнення я зустрів у гуртожитку у Харкові, де провів два тижні перед евакуацією. Це дивно казати, але я на початку війни відчув себе саме там, де я потрібен, у своїй тарілці, як то кажуть. Я знаю що робити, куди бігти, як відрізнити приліт від відльоту, відчуваю відповідальність за близьких мені людей, яких я заспокоював та відговорював від нераціональних речей. Було дуже іронічно та дотепно, коли я, дивлячись на карти доріг та згадуючи матеріал з історії сучасних конфліктів та зі своєї військової кафедри, міг передрікати дії росіян на тиждень вперед. І тут плюс не мені, тут привіт генштабу РФ, який діяв максимально по-совковому та шаблонно. Потім ми з другом та моєю дівчиною виїхали з міста на переповнених евакуаційних потягах. Дуже цікавий експірієнс, я вам скажу, спати на підлозі вокзалу, бо інакше ніяк. Дівчина відправилась до рідних в Ужгород, а потім — у Австрію, ми з другом поїхали до його бабці у Харківській області. Потім — через півтора місяця — я поїхав до Кривого Рогу, де зняв житло, а цей друг по програмі академічної мобільності став студентом-магістром одного німецького університету, куди зараз він від'їжджає. А я не вірив в те, що зможу пройти по цим програмам, що вивезу по грошам, та врешті пропустив усі терміни без віри в успіх — ось вам, дітлахи, урок: «Who dares — wins». Не будьте як я.
Я не дуже любив, та не дуже люблю, свій рідний регіон, і на це є об'єктивні причини. Але Сєвєродонецьк завжди мені подобався, він був наче ті сонні субурбії з тих фільмів 90-х, але з білими багатоповерхівками та у сосновому лісі. Тому мені було дуже, — не знаю, — дивно бачити рідні райони, які перетворили на купу цегли, на шпальтах міжнародних газет та ютуб-каналах. Зараз я переїхав в орендоване житло з Харкова, де я навчався, у Кривий Ріг. Вчусь, намагаюсь написати диплом по цікавій мені темі («Засіб обробки та автоматизованого аналізу медичних зображень»), та сподіваюсь на те, що це відкриє мені у майбутньому двері до більш-менш пристойного життя, бажано — зв'язаного з наукою. Дні після першого місяця вторгнення злиплися в один, як макарони, і мене зараз переслідує відчуття дереалізації та незрозумілості свого майбутнього.
Але ми переможемо. На росії люблять казати: «Можем повторить», — у сенсі — «переможемо усіх ворогів, як діди у 1941-1945». Але дуболоми з колишнього КДБ, як завжди, трохи наплутали у дрібницях та повторили. Але повторили не 1941-1945, а 1939-1940. Війну у Фінляндії повторили. З ідентичними проблемами, приблизно таким само співвідношенням втрат та соромом. Бо пропагандиські картинки дуже погано воюють. Нашою перемогою ми розхитаємо цю КДБшну систему та поховаємо останки «совка» у Росії, і, як не дивно, — це буде найкращим подарунком для росії, її примусовим шансом до становлення у країні більш-менш сучасного та гуманного суспільства без реваншизму. Це було у Сербії з Мілошевичем, це буде і з путінською Росією. Але це буде не менше чим через декілька років, тому — тримаймо порох сухим. Нас чекають не найкращі роки, але ми станемо європейським Ізраїлем. Обов'язково. Інакше ніяк. А, і слухайте Тараса Чмута та читайте «Мілітарний» — вони фігні не скажуть.