Я народився у останньому році минулого тисячоліття та виріс у невеликому смт, — у десяти хвилинах пішки від Сєвєродонецька, — назва якого вам з вірогідністю у 99% нічого не скаже. Завдяки своєму дідові я з раннього дитинства почав цікавитись політичними новинами та світовою історією, яка і привила мені тотальну нелюбов до диктатур, особливо — комуністичного спрямування (а тоді, як і зараз, я вважаю нинішню владну вертикаль РФ реінкарнацією пізнього «совка», який неначе гнилий зомбі вештається по світу, бо його, на жаль, недостатньо глибоко поховали у дев'яності). Я приблизно з 2009 року з острахом очікував вірогідну війну саме тут — на Донбасі. Чому? Тому що РФ почала пускати серед місцевої влади та криміналітету свої паростки, бо бідність, корупція та не до кінця вимараний з голів людей радянський менталітет є ідеальним підґрунтям для того майбутнього, що постукало до нас у 2014 році. Ще у 2003 була створена громадська організація «Данецкая рєспубліка», а у 2004 була спроба влаштувати перший псевдореферендум та проголосити так званий «П(і)СУАР» (Південно-Східна Українська Автономна Республіка — проєкт від'єднання південних та східних областей від решти України та утворення автономного утворення). Я це до того, що нинішня росія шла до того, що відбувається зараз, майже увесь період путінської влади. Для європейського читача цих рядків це теж актуально – німців на газову голку почали садити у 2005, купуючи газпромівськими акціями німецьких політиків, тоді ж почали спонсорувати різних ультраправих маргіналів у парламентах Європи.
2013 рік — один з найкращих та найспокійніших у моєму житті. Тоді я в останній раз поїхав на море, саме до Криму. Там я зустрів свою першу юнацьку любов (Настя з Луганська, якщо ти це читаєш – ти була крутою, і сподіваюсь, що з тобою потім було усе гаразд). Але усе має неприємну особливість – закінчуватись. Коли почався Майдан, я був впевнений, що росія спробує втрутитись для того, щоб захистити свою маріонетку. Я був дуже здивованим мовчанням та відносно слабким втручанням рф під час Майдану, але усе це було до анексії Криму… Саме тоді я зрозумів: наступний крок – імпорт пекла на Донбас. Було зрозуміло, що усі ті гроші, які вбухала у пропаганду своїх «ідей» РФ відіб’ються тут на усі 100%, бо рф обіцяла «ватній» суспільності те, що найбільш близько її серцю – халяву та «велич» швидкого приготування, як в улюбленому «совочку». Цікавий факт: більшість «ватного» населення, яке я питав, навіть не читала бюлетень про псевдореферендум. На моє питання: «а за що саме вони голосують?», — вони відповідали: «ну там, вроде, написано, шоб меньше налогов в Киев шло». Дивно, тоді я вів проукраїнську агітацію серед сусідів у окупованому місті, живучи в 50 метрах від блокпосту сепарів, і боявся усього значно менше, ніж зараз. 
Десь у березні-квітні у нашу міську адміністрацію приїхали «козачки» на ростовських номерах, влада з колишніх «регіоналів» спокійно передала цим людям владу. Передали без бою, «аби не стріляли». Я дуже радів, що у нашої тодішньої влади вистачило мужності віддати наказ щодо початку АТО. Місто було під окупацією приблизно два місяці, в перший місяць полиці у магазинах ставали напівпусті. «Диряві» починали підключати свої канали, які знімали у тих самих павільйонах що і «Росію 1» та «Росію 24». Вгадайте з однієї спроби їх назву. Я прекрасно розумів, що це за люди та наскільки сильно вони люблять брехати. Тому — для підтримки зв’язку з реальністю — я читав новини з ВКонтакту, який тоді відігравав приблизно ту саму роль, що зараз – Телеграм. Там я дізнався і про днр’івські «підвали», і про злочини Стрєлкова, наприклад, розстріл та втоплення одного з міських депутатів Слов’янська. Це було очікувано і мені не хотілося, — та і не хочеться думати, – які злочини росіянських спецслужб та «розкладених військ» відкриються нам після деокупації наших територій. Поступово наші війська просувались до нашого міста та накривали артою ділянки з блокпостами сепарів. Накривали дуже влучно, але у моєму випадку то міг бути мінус, який би коштував мені життя, бо сепари розташували свій блокпост прямо на діючій заправці біля дому. Тому кожен раз, коли працювала наша арта ми з матір’ю від гріха подалі ховалися у підвалі, де я зазвичай читав книжки та їв згущене молоко під канонаду та вібрацію стелі у підвалі. Деокупацію я зустрів дуже дотепним чином – у рентген-кабінеті, де працювала моя мама. Ні, не як пацієнт — вона взяла мене на роботу, бо боялася, що по нашій домівці «прилетить». Я був цьому радий по іншій причині: у лікарні був інтернет та зв’язок, а через бойові дії у мене вдома їх не було. Вночі на роботі був дуже потішний випадок: ввечері ми почули вибухи неподалік лікарні. Ми не здивувалися, адже за півгодини до цього до медсестер прийшов якийсь сепар та сказав: «Дівчата, не лякайтесь, ми будемо тестувати вибухівку». Десь через 10 хвилин після цих вибухів до мами в кабінет принесли сепара з осколковим пораненням стегна. Вгадайте з одного разу: чому? Як би то ні було, але в той день сепари після незначних боїв втекли з Рубіжного та Сєвєродонецька до Лисичанська. Я дуже вдячний ЗСУ та НГУ за те, що вони після першої невдалої  розвідки боєм у Лисичанську знайшли сили, щоб оточити Лисичанськ з трьох сторін та почати другу атаку вранці, тим самим акуратно розчленували угруповання сепарів, які були там. Тому що, якби облога затягнулась, вони б перетворили Сєвєродонецьк, який нижче на 100 метрів Лисичанська та у прямій видимості, — у випалене артою пекло.
Коли ми поверталися додому, я бачив, як радісний натовп рвав величезний прапор «ЛНР» на сувеніри. Біля нас пройшов якийсь хлопець, про якого мама сказала, що він потрапляв «на підвал» за проукраїнську активність, там йому зламали ногу. На жаль, ми не змогли отримати клаптик історії. Місто раділо та оживало. Була непередавана атмосфера. Але на нас ще чекало вісім довгих років…