Сєльчонок Олена
Привілля
Тернівка
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я небагато пам'ятаю з 2014 року, але з цієї дати для мене росія стала ворожою країною. Наше місто у ті часи було окуповано кілька днів. Я досі пам'ятаю той страх окупації, хоча нашому місту ще пощастило — не було вбивств чи катувань, але напруження було, ми чекали з нетерпінням, коли нас звільнять. І дочекалися. Наше місто було на межі двох вогнів — через нас стріляли і окупанти, і ЗСУ. У дні, коли звільняли наш регіон, ми сиділи у підвалі, та чули, як бомблять Лисичанськ. Це було страшно, але все-таки нас звільнили. І ми вперше за місяць виїхали до сусіднього Лисичанська за закупами, оскільки у нашому місті майже всі магазини були розграбовані окупантами. Коли ми йшли по Лисичанську, там ще були українські військові. Я досі пам'ятаю той момент, коли їхав БТР, на ньому були українські прапори, а зверху сидів військовий у формі, і ми з мамою почали йому махати руками на знак привітання, і він відповів нам тими ж жестами, ми зраділи один одному, хоча ні ми його не знали, ні він нас. Це відчуття не передати словами — відчуття, що нас звільнили, і цей жах для нас нарешті скінчився. Мені тоді було 18 років, і я ще не знала, що буду художником.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
З того моменту я усвідомила, що треба позбавлятись усього, що поєднує мене з росією: я видалила усі російські соціальні мережі, перестала дивитися фільми з російським перекладом, та досі дивлюся на виробника при покупці речей у магазинах — якщо російське, я не купую. Та якби не війна у 2014 році, я б не вступила до Луганського коледжа культури та мистецтв, який перемістився до Кремінної. Тож я вивчилась на художника-педагога, і після завершення навчання знайшла роботу вчителем образотворчого мистецтва у місцевій школі.
Я працювала, малювала, продавала свої роботи. Якщо хтось купував, частину грошей я витрачала на потреби ЗСУ, адже війна ще тривала, просто подалі від нашого міста, але її присутність можна було відчути. Приблизно рік тому мене запросили на нову платформу для продажу NFT, і я з радістю погодилась (хоч тоді не уявляла, що це таке, але згодом розібралась). І я почала продавати свої твори у цифрі. Частину коштів від своїх продажів я досі відправляю на потреби ЗСУ.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Приблизно за день до початку повномасштабної війни росії проти України мені написала кураторка платформи NFT, де я продаю свої роботи. Їхні ЗМІ повідомили, що на нас напала росія. Вона поцікавилась, чи я в безпеці. Я відповіла, що ніякої війни немає, і що у мене все добре, а через день нам оголосили війну. Ми прокинулись рано вранці від вибухів — ми вже звикли до них, але раніше їх було чутно далеко, — а 24 лютого вони лунали надто близько. Нам почали телефонувати родичі з Одеси. Сказали, що почалася війна, ми їм не повірили (важко в таке повірити), а коли ми ввімкнули новини, у всіх був шок: Київ, Харків, Львів, всюди бомблять, по всій Україні тривога. Перші емоції, які я відчула — це шок, тривога, розпач та ненависть, ненависть до росіян. Я одразу ж написала кураторці NFT-сайту, що у нас війна, що всю Україну бомблять. На щастя, вони підтримують Україну, за що я їм дуже вдячна.
Ми близько місяця жили у жахітті війни, через нас літали снаряди, прилітали у будинки, та найгірше — це страх окупації: Рубіжне, Кремінна, Краснянка — вони захоплювали одне місто за іншим, і чим ближче вони просувалися до нас, тим частіше і ближче долітали снаряди. Наш будинок розташований біля лісу, нам добре було чути (особливо уночі) автоматні черги, вибухи гранат та ближні бої біля Сіверського Дінця. Ми пів дня проводили у підвалі, у ковдрах, слухаючи, як поряд з нами лягають снаряди. Та найстрашніше було на той момент, коли снаряд від танку прилетів до нас в город. Якби він прилетів у будинок, у нас не було б будинку, і навряд чи ми б вижили. Від вибуху та осколків у нас повибивало вікна та з'явились дірки у заборі, осколки від снаряду позастрягали у стелі та плафоні люстри всередині дому. Але, на щастя, всі живі.
І ця подія змусила нас зібрати мінімум речей та виїхати з міста. Мама не дуже хотіла виїжджати, але після новин про Бучу та інші міста, все ж погодилась виїхати. Три місяці, як ми живемо у Тернівці, я брала небагато матеріалів для малювання, майже все з мого творчого життя лишилося в Привіллі — картини, малюнки, матеріали, мольберти, планшети та інше. Я взяла все, що змогла вмістити в рюкзак: акварель, пензлі, пенал з начинням та декілька листів акварельного паперу формату А3. Коли ми приїхали у Тернівку та сяк-так обжилися, я одразу почала шукати волонтерський центр або щось подібне. Мені хотілося (і хочеться) якось допомогти нашим бійцям, і я знайшла волонтерський центр та цех з плетіння маскувальних сіток. Зараз я продовжую малювати, продавати свої роботи, та частину коштів відправляти на потреби ЗСУ. Також я ходжу плести маскувальні сітки та даю індивідуальні уроки місцевій дівчинці. Я просто чекаю, коли Україна переможе та ми поїдемо додому. Кожного дня я питаю світ, чи здох путін та всі росіяни разом із ним. Одного разу мені навіть наснилося, що я вбила путіна. Якби це був не сон...
