У березні 2014 року — у мій дев’ятнадцятий день народження — відбувся один з наймасштабніших мітингів у Донецьку. Важко сказати, як саме почалася війна, і як я її могла зустріти, бо вона плавно перетікала від Майдану до повної окупації. На початку року ми всі переживали стосовно подій на Майдані, постійно перебували в новинах, не пам’ятаю, щоб комусь було байдуже. Я тоді навчалася на 3 курсі університету в Донецьку (ДонНТУ). І під час пар, коли з’являлися якісь новини (хтось з одногрупників завжди моніторив з телефону новинні канали), заняття зупинялося, вголос читали останні події, і ще півпари «зникали», бо треба було вищесказане обговорити. Боялися розгону Майдану, всі співчували, коли у повідомленнях на парі йшлося про чиюсь смерть. Дискусій навіть не було, а було відчуття, ніби ми там разом з протестувальниками, було страшно за кожного з них і за кожного вболівали. Наскільки різними ми всі були у звичайному житті, наскільки одностайними ми стали під час Майдану. Можливо, хтось і хотів посперечатися, але завжди тримав це при собі, бо більшість в нашій студентській спільноті все ж таки була на боці європейської України. І елементарно було шкода людей, що перебувають «на лінії вогню» в центрі Києва.
Майдан в Донецьку був не таким чисельним, як нам би хотілося. Все моє коло спілкування в Донецьку обговорювало між собою, що підтримує Майдан, але збиратися ввечері біля пам’ятнику Шевченку чомусь не всі хотіли. Шкода, я так само була там всього кілька разів, бо завжди не було часу: я навчалася на двох факультетах в дві зміни і втомлювалася. Але для тих, хто приходив на мітинг, це було завжди свято. Деяких друзів чи родичів було «делеговано» до Києва, і вважалося, що шматочок нашого краю разом з усіма.

В моєму містечку мама працювала у школі. Вона розповідала, як діти підхоплювали все, що бачили з телевізора, і гралися на перервах у Майдан. Хтось був протестувальниками, хтось «беркутами», будували з парт барикади і не хотіли розбирати, бо не можна в жодному разі. Сумую за тими часами, коли моє місто було в загальному контексті з усією Україною, але наразі воно вже 8 років окуповано.
Не встигли вигнати Януковича, росія одразу почала свій гібридний наступ на Україну, починаючи з Криму, продовжуючи Донеччиною та Луганщиною. Я, як і багато інших, не розуміла взагалі, що відбувається. Почали з’являтися терміни «сепаратизм», який ми одне одному вимушені були пояснювати, а перед цим гуглити, бо це було взагалі якесь нове явище. З’явилися люди на вулицях із георгієвськими стрічками, почалися захоплення ОДА, прокуратури. І тоді абсолютно точно пам’ятаю, що нікому не подобався весь цей бардак, і ніхто не думав, що це всерйоз. Ніхто не знав, що мова йде саме про окупацію, а не про шантаж української влади, залякування нас чи ще мільйон інших причин. 
Але ніхто нічого не розумів, навіть після захоплення ОДА: люди повз проходили, не реагуючи ні на що, не сприймаючи це як реальність. І не бачили сенсу щось робити взагалі: чи самі підуть, чи міліція вижене, коли настане час: «яка росія, про що мова»? Хоча де-не-де почало з’являтися слово «війна», ще під час Майдану. Я взагалі не могла зв’язати мирні протести за вступ до ЄС та проти диктатури із війною чи відділенням територій. Але тоді ми ще не знали, що таке ІПсО (інформаційно-психологічна операція — ред.), і що якщо нав’язати людям війну, вона обов’язково трапиться.
Я вчилася одночасно на двох факультетах (вдень та ввечері). І в першій групі був лише один хлопець, що підтримував дії росії. А в другій групі взагалі ніхто. Серед викладачів в мене особисто не було нікого, хто був за росію, лише одна особа, яка займала певну посаду в університеті, і один пристосуванець з деканату.
Одного разу я їхала в тролейбусі, розмовляла з мамою, і побачила, що біля мене стоїть якась людина з георгієвською стрічкою на рукаві. Розмовляли ми, звичайно ж, про останні події, пам’ятаю, що мамі було дуже страшно і незрозуміло, до чого все йде. І я почала говорити дуже виразно, щоб почула та невідома мені людина зі стрічкою, що їх тут незабаром вже не буде, і що все це несерйозно, немає про що переживати, і що Донецьк – це Україна. Ходила з жовто-блакитною стрічкою біля захопленої ОДА, повз так званих «охоронців», дивилася цим людям в очі. Тоді ще не розуміла, якою я була дурепою, і ті ризики того не були варті. Тоді страху не було. Він з’явився потім.
Росія почала організовувати мітинги, що нібито Донецьк хоче приєднатися до рф. Місцевих колаборантів не вистачало для картинки. В самому Донецьку було мало підтримки, а навіть ті, хто і міг би бути прихильним через роки пропаганди, просто спостерігав за всім збоку і не хотів самостійно проявляти свою позицію. А в маленьких містах просто людей небагато. Тому росія почала звозити «масовку» з прикордонних областей. Я чудово пам’ятаю, як вулицями ходили люди з не нашими, не донецькими акцентами. Але спочатку ти цьому не приділяєш уваги, гуляють люди та й все. А потім люди з цими акцентами б’ють тебе на мітингах арматурою і відловлюють вулицями. Тоді одразу потрапляли в мережу фото автобусів з ростовськими номерами. До нас (у Донецьк) привозили людей з Ростова. До Харкова – з Бєлгорода. 
А до Луганська — навіть не пам’ятаю назви міста, який ідентифікували за номером автобуса. Чи це був Чєрєповєц, чи щось на кшталт цього. Але про інші міста я дізнавалася з новин. А у нас в місті всі мої друзі хоч раз натикалися на такі ростовські автобуси. І тоді українські медіа дуже любили показувати проросійські мітинги, показувати, які дикуни кричать в Донецьку і кличуть росію. І це досі нам відкликається: донеччанам, луганчанам та кримчанам це досі пригадують, хоча в більшості це навіть були не ми. Ми дуже боялися, що українці повірять у наш «сепаратизм». І я чудово пам’ятаю мотивацію людей, які виходили на проукраїнські мітинги: щоб в Україні знали, що Донецьк – це Україна. 
Щоб не вірили, що ми хочемо до росії, що це пропаганда і брехня. Це була і моя мотивація. Адже багато хто з нас не вірив, що все всерйоз, і все йде до окупації. Ми йшли на мітинги не стільки, щоб вигнати окупантів. А щоб показати їм, що вони тут чужі, і головне – щоб довести всій Україні, щоб Україна не вірила у популярність рос.мітингів серед місцевих. Але все одно не спрацювало. І тепер ми бачимо результати восьмирічного хейту українців сходу. Бо з 24 лютого ми вже краще почали орієнтуватися у контрпропаганді. Херсон масово показували героями за беззбройні мітинги з українськими прапорами проти окупантів, щоб продемонструвати, що їм тут не раді. Донецькі, луганські та кримські проукраїнські мітинги з українськими прапорами проти окупантів, щоб продемонструвати, що ми разом з Україною і ніяк інакше – проігноровані. Ми зрадники і кликали путіна, а Херсон та Харків – герої. Хоча методи одні й ті самі. Дуже сподіваюся, що колись всі ми будемо, незалежно від міста, справжніми патріотами України, без ділення на правильних та неправильних.
У Донецьку було декілька великих багатотисячних мітингів. І, здається, лише один пройшов мирно. І те, якщо я не помиляюся, приїхав хтось із політиків. На мітингу на площі Леніна, коли вбили Дмитра Чернявського, серйозно поранило мого дуже хорошого знайомого. Міліція, яка була запрошена організаторами, щоб нас захищати, заманила їх до автобусу, а потім запустила туди ростовських тітушок. Так мій знайомий отримав струс мозку. Багато тих, з ким він прийшов, намагалися втекти додому, їх заарештовували. А до мами цього знайомого навідалася міліція особисто 
(з Донецька приїхали до мого маленького містечка). Нібито щоб взяти покази у потерпілого, але насправді обшукали весь будинок його мами. Саме на тому мітингу мене не було. Можу розказати про останній масовий мітинг, який відбувся до окупації Донецька.
Я пішла на стадіон, де було анонсовано місце зустрічі. І десь біля години збиралися люди. Ми просто стояли, мала відбутися хода вулицею Артема. Навколо було багато міліціонерів. Що дуже заспокоювало, бо все було організовано офіційно, і вони прийшли нас захищати. Але коли я підійшла до одного з міліціянтів, який точно мав якусь керівну посаду і спостерігав «згори» за всім, що відбувається, особисто мої відчуття були такі, що його очі повні ненависті до мене. 
Що він вимушений тут з нами бути. Я не хотіла про це думати, пішла собі далі, підхопила роздачу українських прапорців. Прийшла сама, без друзів, було нудно, хотіла допомагати організаторам, познайомилася з однією компанією друзів і трималася їх про всяк випадок. Потім виступили організатори мітингу і ми пішли ходою. Попереду йшли ультрас «Шахтаря», що дуже вселяло надію, вони були дуже активні, вигукували гасла, запалювали фаєри. І ми почувалися з ними безпечно. Люди визирали з балконів, одна жінка повісила прапор України і вигукували нам услід «Слава Україні». Мене це дуже розчулило. Бо вже і сама зневірилася, дивлячись новини, що ми такі «погані сепаратисти». Навколо себе бачила лише найкращих людей цього світу – проукраїнських, активних, рішучих. А по телевізору мені казали протилежне. Я йшла майже в перших рядах колони, попереду себе чітко бачила ультрас. І тут почула позаду якісь вибухи. Ми трішки налякалися, не зрозумівши, що це могло бути, але люди почали між собою обговорювати, що це просто фаєри запалюють. Потім почувся вибух десь усередині, потім знову десь. А далі я почула крики, вони були звідусіль. По боках вже бігли силовики зі щитами, я думала, щось недобре сталося, але вони мають намір нам допомогти. Потім виявилося, що нас оточили тітушки з усіх боків. Але на той момент я бачила лише попереду, як ультрас приймає удари від тих спортивної статури бандитів з арматурами. Мені пощастило, що я познайомилася з новою компанією. Один з них був вже досвідченим протестувальником на Майдані в Києві, їздив туди з Донецька, жив там і повернувся, щоб протестувати вже вдома. Він з блискавичною швидкістю склав величезний прапор у маленький квадратик, сховав у рюкзак і побіг. Він буквально і врятував мене з того пекла. Місто я знала погано – лише кілька центральних вулиць, бо вчилася в Донецьку лише 3 роки, і тому бігла слідом за тим хлопцем. Він іноді озирався до мене, підбадьорював і вів маленькими заплутаними вуличками, у які я б ніколи сама не ходила. Краєм ока бачила, як жінку середніх років повалили на землю і били палками. Але зупинитися ми не могли, бо за нами продовжували бігти тітушки, які хотіли зробити з нами те саме. Я ще кілька хвилин чула дихання у свою спину, а потім, здається, вони відстали, і вирішили залишитися на центральній вулиці — бити інших людей. Я тримала в руках маленький прапор України, але так бігла, що в долоні залишилася лише паличка, а тканина кудись вилетіла, дуже шкодую про це. Досвідчений майданівець з Києва повитирав з мого обличчя нафарбований прапор України, позрізав з сумки ще купу маленьких прапорців ключами. Те ж саме зробив і зі своїми речами, щоб нас не знайшли тітушки, бо вони могли вийти з будь-якої вулиці. Ми прикинулися, що ми не з мітингу. В той час мене по Громадському ТБ побачили мама з сестрою і зрозуміли, що я в центрі подій. Хоча раніше збрехала їм, що нікуди не піду, щоб не хвилювалися. Поки я бігла, телефонувала мама, я не почула і не знала, як випадково прийняла дзвінок, і мама кілька хвилин чула крики людей, і як хтось біжить. 
Дуже її налякала тоді, але потім довелося бути на зв’язку. Компанія моїх нових друзів вела мене у протилежний бік невідомими вулицями вже неспішним кроком. По дорозі бачили багато «швидких», підходили до них, віддавали гроші постраждалим, людям різного віку, вони категорично відмовлялися, не брали і дуже злилися на те, що відбувається. 
Що варто відзначити точно, так це те, що «швидкі» працювали відмінно, і до останнього допомагали всім, хто потребував. Далі я поїхала додому, коли вже стемніло.
Мій одногрупник мені потім розповідав, як він хотів потрапити на цей мітинг, але запізнився. І потрапив лише коли навколо учасників ходи стояли міліціонери зі щитами. Він хотів пройти до мітингарів, його не пустили, сказали, що все закінчилося, можна йти додому. А потім підійшла нова партія тітушок – міліція розступилася, пропустила їх всередину «м’ясорубки» і знову зімкнули ряди.
Десь з квітня ми спостерігали в новинах обстріли Слов’янська і Краматорська. І не вірили, що все відбувається насправді. Обстріли, мітинги, побиття, викрадення та катування людей. Багато активістів, що не виїхали, зникали десь на підвалах і досі не з’явилися. Тоді у людей з’явився страх. І тоді люди, що раніше були на 100% проукраїнської позиції, починають заявляти: «Мені байдуже Україна чи росія, я патріот(ка) Донецька». Мій ідеалізм дуже дратували такі відповіді: ніколи не розділяла місцевий патріотизм, який зараз спостерігається в Одесі, Харкові, а тоді був у Донецьку. Ми маємо бути патріотами України, а не міста. Але багато хто не зізнавався про свої справжні погляди людям, яким не довіряв повністю. І я поступово ставала такою ж, все менше ділилася своїми думками.
Коли ми відчули, що бойові дії підбираються до Донецька, вирішили, що треба повертатися до свого маленького міста. Передумали, поверталися знову до навчання, на тлі якого постійно лунали вибухи, постріли, літала авіація, гуділи «гудки», а 25 травня, коли почалися бої за аеропорт, я повернулася до батьківського дому і вже більше до Донецьку не їздила, лише за речами. І тоді місто вже було не впізнати.
Ми вірили, що цей сюр ненадовго, і треба перечекати. Навіть не склали сесію повністю, перенесли на осінь навіщось. 
У моєму місті розповсюджували чутки, що зараз із заходу України приїдуть поїзди вбивати нас всіх. Люди через страх забували, що таке раціоналізм, і вірили в усе, незалежно від поглядів. У нас навіть організували свій місцевий «Майдан» – не за ЄС, а натхненний прикладом, що можна вийти на мітинг за виборювання власних прав. А люди почули слово Майдан і злякалися, що те ті самі поїзди із «західняками». Також у нас був свій проросійський мітинг, який зібрав десь осіб 15-20. А навколо були «запорєбрічні козачкі», охороняли це дійство. Ми зустріли там своїх знайомих і почали дуже наполегливо з ними сперечатися, що росія – це дно, і як тупо не бути за Україну. Я пам’ятаю, як ми з мамою удвох навіть хотіли бути тими провокаторами, щоб звернути увагу на всю тупість того, що відбувається. Але до нас почали повільно підходити козачки, придивлялися. І тоді ми вирішили, що можна йти додому: їх було багато, а нас двоє. Принаймні ми дали зрозуміти, що в нашому місті живуть не «рускіє люді».
А далі було літо – найгарячіший час нашої війни 2014 року. Обстріли були щоденно. Щоранку ми, як за будильником, просиналися о 5 ранку, бо був авіаналіт. Наше місто майже не постраждало, але були руйнування в сусідніх, і ми одразу всією родиною підскочували, брали кота, документи і бігли у гараж. Надійного укриття у нас не було, але просто знайшли місце без скла. Потім бігати нам набридло, і ми продовжували спати в своїх ліжках, навіть незважаючи на обстріли. Колись вдень бачили літаки дуже близько, але бомби вони не скидали, а стріляли чимось дрібним. Щодня ми зідзвонювалися з родичами, питали, як пережили день/ніч. Магазини припинили працювати, потім деякі відновили роботу на декілька годин вранці. Та йти за продуктами було небезпечно. Тому їли те, що було з городу, економили на всьому. Але завжди ділилися із сусідами всім, що було. Нам давали відрами овочі, ми ділилися тим, що виросло. Ділилися останньою водою. А води у нас більше місяця не було, якщо не все літо, також не було електрики та інтернету. Пережили в гаражі не один мінометний обстріл, через які в нас загинули знайомі. Колись у новинах сказали, що наше місто звільнили, і ми дуже хотіли в це вірити. Почули вибухи в навколишніх місцях, знали, що до нас пробиваються звільняти. І тоді ми між собою в родині обговорили, що будемо сидіти в укритті стільки, скільки треба, нехай все палає та вибухає, аби наші війська зайшли. Але вони так і не зайшли. Трішки пізніше — в серпні — ми кілька ночей спостерігали за тим, як горить Савур Могила.
У місто зайшли чеченці. Ми їх особисто не бачили, але у тих, хто бачив, склалося враження, що вони не знають, що тут роблять і бояться нас більше, ніж ми їх. Серед знайомих до армії пішло служити двоє людей з нашої вулиці. Вони були наркозалежними багато років, ще до війни, а рф обіцяла гроші за службу. Як вони самі пояснили – їм набридло красти у людей собі на дозу. А так вони знайшли собі «чесну працю». А так більшість займалася лише порятунком свого життя чи знайомих, бо коли місто під окупацією, ти втрачаєш свою суб’єктність повністю, як людина, що може щось вирішувати. Потім протягом наступних двох років я дізналася про ще кількох знайомих, що пішли до окупаційної армії. Але для мене це винятки. Люди навіть з проросійськими поглядами не хотіли за них воювати. Справжні масштаби бажання воювати за рф можна побачити зараз, коли на територіях окупованих Донеччини та Луганщини почалася масова мобілізація. І скільки людей відмовляються, тікають від «призову». В більшості проти України воювали найманці з рф, військові без шевронів. А так, за моїм власним досвідом, дуже багато моїх старих знайомих, друзів та родичів не змогли або не захотіли виїхати на підконтрольну територію. І при цьому вони мають проукраїнську позицію, просто змушені мовчати. І я дуже за них боюся. Одна подруга навіть блокпост жодного разу не перетинала через страх. Про одного друга знала, що воює за Україну з 2014 року. А потім, вже як минуло багато років, дізналася ще про декількох своїх земляків зі свого маленького містечка, що пішли в добробати. Але це не розголошується з відомих причин, всі мовчки йдуть і роблять свою роботу. Сподіваюся, до повної деокупації ми і не дізнаємося всіх імен тих достойних людей, що воюють або партизанять.
Ще влітку ми почули, як впав MH17 і купу жахливих історій від очевидців. А далі, ближче до осені 2014 року, бойові дії почали стихати, потім взагалі розпочався Мінський процес. І в моєму місті стало тихо. Але цього хотілося не такою ціною.
Ближче до кінця 2014 року ми жили так, як і завжди з українськими законами. Навіть «Ощадбанк» працював до грудня. І коли фраза «перечекати» стала безкінечною, ми почали шукати, де вчитися в університеті. У нашому ВНЗ з’явився ставленик з числа прихильників рф’ії і почав агітувати закінчувати політех з новим дипломом «без країни». Мало кого це влаштувало, і наші студентські профспілки почали шукати, куди має евакуюватися університет. Десь була евакуація цілими факультетами, десь кожен викладач та студент виїжджали окремо. І так ми відстояли, що нам принципово, що диплом має бути саме українського зразка. А школами ніхто не займався, евакуацій бути не могло, тому всі вчителі та школярі залишилися під окупацією без визнання за українським законодавством.
Не тільки у 2014-2015, а ще декілька років потому, в нашій родині була віра, що от-от і нас звільнять. Я і досі вірю, що всі міста будуть деокуповані, але вже минуло багато років, і жити там весь час під законами окупантів просто нестерпно. Здавалося, що все затягнулося, але все одно є якийсь фронт, є якась війна, і отже нас обов’язково звільнять. Просто відчуття «заморозки» і неможливості повернути території дипломатією дуже пригнічували – скільки це «от-от і звільнять» може тривати?