Наталія Рижкова
Рубіжне
Дрогобич
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
На той час мені був 21 рік, я працювала у хореографічному колективі. Мої діти боялися, що через подій у Луганську та Донецьку ця війна і руйнування дійдуть і до нашого маленького містечка, але я їх заспокоювала та казала, що такого не трапиться ніколи, я справді вірила, що такого не може бути, але коли війна постукала і в наше місто, стало справді лячно. В перший день, коли ми получили обстріли, я була просто в паніці, сиділа з валізою в коридорі і чекала, що за мною зараз прийде сусідка та забере у підвал. Вона і справді прийшла до мене, але не для того щоб забрати, а за лавровим листом, бо вона варила борщ. Мене це вразило, бо тоді я зрозуміла, що всі по різному сприймають такий стрес. Майже все літо 2014 року наше місто було в хаосі і в невідомості, тому що інтернету, телебачення, іноді світла та води не було, банкомати не працювали, люди залишились без коштів на існування, єдиним зв'язком був стаціонарний телефон, у кого він ще залишився…
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Всі ці 8 років я знаходилась в місті Рубіжне. Я отримала дві освіти в Луганських вишах, що були вимушено переміщені на той момент у Київ та Полтаву, та влаштувалася на роботу до Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який теж був переміщений до міста Сєвєродонецьк.
В ньому я пропрацювала 6 років. Всі ці роки ми були одними із, хто просував українську культуру
та мистецтво в нашій області.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Прокинулась 24 лютого о 6 ранку від телефонного дзвінка та слів: «Війна почалася». Ми не вірили, що це станеться, але маючи досвід 2014 року розуміли, що треба буде робити і робити швидко без вагань. Після дзвінка у нас було 20 хвилин, щоб зібратися та дістатися до вокзалу. Зупинивши таксі на вулиці, ми поїхали до ЖД, там мав прийти потяг Лисичанськ-Ужгород. Іронія в тому, що коли ми зі сльозами на очах просилися до потягу без квитка (з сумками, кішкою та панікою), провідники не хотіли нас брати, бо вони ще не знали, що почалася війна. Але світ не без добрих людей: коли дізнались про війну, почали брати усіх людей на всіх станціях. Через обстріли наш потяг йшов до нашого місця призначення 36 годин. Зараз я з сім'єю знаходжусь в місті Дрогобич, який нас щиро зустрів та прихистив у таких важкий час. Наразі нічим не займаюсь, але чекаю початку навчального сезону, щоб влаштуватися по своїй професії. Я не знаю про своє майбутнє, навіть і не намагаюся щось планувати, думаю,
як і всі, бо в нашій країні війна, ти не можеш бути впевненим у завтрашньому ранку чи вечорі.
Перше, що нам всім потрібно, це телефонний дзвінок о 6 ранку: «Війна закінчилась! Україна перемогла!
Слава Україні!»
