Поліна Пушкіна
Авдіївка
Дрогобич
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я зустріла війну влітку 2014 в Авдіївці. Мені було 12. Пам'ятаю, що не панікувала, паніку наводили тільки батьки. Ми переїхали до Росії, бо там були родичі, вони допомагали та ділили з нами квартиру, але за місяць прогнали, бо їм набридло. Ми з родиною переїхали до гуртожитку для працівників заводу. Там було брудно та сумно, батьки пиячили, я ходила у школу, де мене ображали російські діти. Жили ми настільки бідно, що я раділа м'ясу. Спілкувалися з родичами з Авдіївки по телефону. Один раз я знайшла 10 рублів, поповнила телефон та зателефонувала бабусі. Восени 2015 ми вирішили повернутися, але попали в ДТП та повернулися в росію. Взимку 2015 загинула моя хрещена. В той день я вперше та востаннє бачила, як плаче тато. Взимку 2015 ми з батьками повернулися до Авдіївки, бо життя в росії занадто депресивне! Обстріли продовжувалися, вдома жили щури. Тричі чи навіть чотири рази ми змінювали скло у вікнах. Я ходила у школу. Як всі тайно мріяли захворіти, щоб прогуляти, я мріяла, що буде обстріл, бо часто не було настрою робити домашнє завдання.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
З 2014 до 2015 жила не вдома. Стріляли завжди. Я не пам'ятаю, якою була до війни, бо мені було 12. Вона вплинула на мене, звичайно, але є позитивний вплив: я ціную, що маю; я кажу, що думаю, не відкладаючи на потім; я насолоджуюсь життям, людьми та собою. На мене сильно вплинуло, як змінилися люди у моєму місті. Атмосфера допомоги у будь-якому вигляді. Одного разу місцева мешканка написала цілий пост щирої подяки за представлені дошки для вікон, з яких повилітало скло. Люди готували їжу на вогні на подвір'ї, люди обіймалися, розмовляли, ходили в гості. Одна з найбільш впливнувших на мене ситуацій: я йшла в школу після нічного обстрілу, не знала — йти чи не йти. Тож я приходжу, а на порозі моя однокласниця біжить мене обіймати. Ми навіть не друзі, вона обіймала мене, бо раділа, що я жива. Це одночасно приємно та страшно.
Мій дім згорів! Повністю, увесь! Все моє життя: альбоми з фотографіями трьох поколінь, документи, бібліотека, техніка, одежа, меблі, взагалі все! Моє життя змінилось, це точно.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Я зустріла 24 лютого у Києві в гуртожитку. Біля місяця жила в селі Полтавської області. Вірила у війну, бо бачу
її 8 років і не здивувалася, що побачу десь ще. Через тваринний страх поїхала в Німеччину, Берлін. Тут живу з німецькою родиною, мене прийняли, як рідну. Я ходжу на демонстрації та мітинги, займаюсь волонтерством, спілкуюсь з українськими митцями. Я думаю про своє майбутнє, але конкретної картинки немає. Мені дуже боляче, я не вірю, що буде кінець, але я хочу жити в Україні. Я український філолог — головний носій мови!