Київ, 8.11.2013, я вперше у столиці, ходжу вулицями і фотографую кожну статую, кожен кут, щоб потім все показати рідним, які тут ніколи не були. Парадоксально! Не бути в столиці власної держави? Але зараз не про це. 
Тоді була сильна злива і концерт «Океана Ельзи» відмінили, а вже через три тижні у новинах я знов чую про столицю, чую пісню Ярмака і бачу багато-багато ліхтариків на Майдані. Саме з того моменту почалася війна. Війна — в широкому сенсі. І ні, я не з тих придурків, що критикують Революцію Гідності, але я бачу взаємозв’язок. Війна почалась у моєї свідомості, моїх рідних, мого міста, мого регіону і моєї країни — проти всього російського. Настрої вдома ставали все більш і більш критичними, обертів набирала ідея «ідеальнава будущева без Украиньі». Я, малий хлопак з Донбасу, тоді ще не знав, що таке є Україна, я лише спостерігав за цими настроями, за цими ідеями і змінами. 
Березень. Революція сталася, почалася реакція сепаратистів. 
Понеділок: протест з українськими прапорами на площі Леніна (тепер це площа Миру, без Леніна).
Вівторок: протести з прапорами росії і закликами про «братський мир».
Я не ходив не туди, не туди, вдома навіть не чув розмов про політику. Все ніби завмерло і чекало на початок чогось страшного. 
Квітень. Палає тролейбус біля площі, час від часу чутно вибухи та постріли. Сепаратисти захопили мерію та поставили блокпости. Батько ховає машину у гараж, бо є чутки, що «защітнічкі» просто забирають автівки у цивільних. Але я далі продовжую ходити в школу, далі вчу ті самі предмети російською мовою в україномовному класі, далі чую дискусії вчителів про «перспективи» чи «недоліки» так званої «незалежності». 
Цікаво, в цій ідеї незалежність була від кого і для кого? 
Як пояснити 13-річній дитині, що таке референдум? Як пояснити, що таке сепаратизм? Як пояснити, що таке Україна? 
Схоже у рідних та вчителів відповіді не було, але я — повністю заплутаний, — то хвилювався за одних, то за інших, то дивився українськи новини про події в Одесі та Харкові, то чув у дідуся російські, де говорилося протилежне.
А тим часом нам в школі зробили вихідний. Яка радість! Егеш, але в цей вихідний у нас проводили «референдум»… чи як назвати незаконне зібрання людей, яких зібрали за «вазнаградим вас!», аби проголосувати за один лише наявний пункт? Як виявилося згодом, мій дідусь там був. Сподіваюсь, в чистилищі він усвідомить свої помилки. 
Травень. Знов у школу, вже майже закінчується рік. Урок історії. Наша «ватна» викладачка радить нам закупити туалетний папір для українських військових. Цікаво, що вона працювала у школі аж до 2021 року, коли померла від коронавірусу, у який не вірила. Все ж — урок історії. 
Вибух. Другий. Третій. Десь поруч. Всі зібралися в холі. Оголосили, щоб нас забрали батьки. Мої на роботі, тому я вирішив не випробовувати долі й просто утік. 
Наступні дні в школу вже не ходили, стало занадто гаряче. Для дитини то була радість, але пахло порохом. Батько був людиною розумною, він відчув, що з міста треба виїжджати, бо наші вже звільнили Ізюм і були під Слов’янськом. 
Тато забрав мене і брата, відвіз у село під Ізюмом — де ліс, де річка і де зараз осіли орки. 
За три дні батько вивіз сестру з Лиману. То була важка дорога під обстрілами. Отже діти лишилися у бабусі, а батьки працювали в той час у місті. Кожен день довгі розмови із слізьми й прохання приїхати до нас, кожен день сварки з бабусею й дідусем, кожен день я чув вибухи, що ставали все далі й далі. ЗСУ звільняли нас. 
Найпекельнішу фазу звільнення Краматорська і Слов’янська я перечекав у Бердянську. Ніколи не думав, що курортне місто з морем може стати в’язницею. Сильно хотілося додому, до батька, який відмовився їхати до нас через роботу. 
«Їду я з Лиману, дуже швидко. З одної стороні наші, з іншої — сєпари. Думав, мене підірвуть, на дорозі — нікого, а я мав довезти товар. Виїжджає на дорогу БТР український, наставляє дуло на мене, я гальмую біля них. Виходжу з машини, підіймаю руки догори. Виходить військовий, каже, подумали, що я проголошую перемир’я й перерву, бо машина суцільно біла; сказали, мені пощастило, що залишився живим. Перевірили документи й відпустили».
Ось в таких умовах працював мій тато. 
В липні я повернувся додому. Тоді я побачив свій перший зруйнований будинок. Семенівка, Слов’янськ, Станкострой. Людей ще було мало, вулицями бігали кинуті пси. Поступово місто почало відновлюватися, але ще довгий час всі боялися ходити вночі вулицями, бо росіян вигнали, а російську свідомість з містян ще ні. 
2015 рік. 10 лютого. Це був звичайний день, після школи я сів за свій перший комп’ютер і читав новини про космос, яким тоді так захоплювався. І раптом все почало трястись. Ми вдома з сестрою самі. Вибухи тривали ніби годину, але насправді пройшло хіба з хвилину. Я, обійнявши сестру вперше в житті, ховаюсь у ванній кімнаті, молячись богу, у якого я навіть не вірю. Десятки загиблих людей, багато зруйнованих будинків. Обстріл з «граду» з Горлівки. 
Попри весь стрес, що я пережив, до нього додалася раптова смерть батька, яка не пов’язана з війною. Сильний моральний занепад закрив мене і відтермінував моє усвідомлення того, що відбулося. Воно почало приходити до мене аж у 2017 році, коли я почав знаходити відповідь, що ж таке Україна для мене, яка вона, якою я хочу її бачити. Це сталося частково від нових знайомств, частково від моїх подорожей країною, частково від школи і змін у місті. В 2017 році я вперше зрозумів, що я українець. То була перша перемога України в цій війні, свідомість людей Донеччини поступово відродила на цих теренах українськість.