Евгеній Пономаренко
Лисичанськ
Кременчук
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
У 2014 році я ще був підлітком, можно сказати, що дитиною чотирнадцяти років. Мабуть, як і більшість підлітків,
я не зовсім розумів, що відбувається. Було більше запитань, ніж відповідей.
Хто ці люди?
Що це за прапор?
Чому у них зброя?
В свою чергу старше покоління запевняло, що все буде добре, що ось тепер «заживемо».
Містом пішли чутки, що ми будемо приєднуватися до Росії. З часом ситуація ставала гірше, почали зникати люди і стало чутно постріли. Частина місцевих поповнила ряди так званої «ЛНР», але в більшості це були асоціальні елементи — алкоголіки, бездомні та інші люди з важкою долею.
Ночами було чутно, як їдуть колони техніки, поодинокі постріли з важкої артилерії. Будучи підлітком я постійно слідкував за ситуацією у соц.мережах і розумів, що бої точаться неподалік від міста.
Родичи не розділяли мою позицію, коли я пропонував виїхати з міста на час бойових дій, і вірили що все обійдеться. Одного ранку мене розбудила мама і повідомила, що я і сестра їдемо з міста прямо зараз. Я не хотів покидати рідних, але мене буквально силою запхали в машину. Вже будучи в дорозі я дізнався, що один з мостів на околиці було знищено і бої точаться в 5 км від міста.
Чотирнадцять годин в дорозі, постійні блокпости — в свої 14 років я виглядав вже дорослим, тому мене перевіряли завжди. Змушували знімати верхній одяг на всіх блокпостах сепаратистів, в мені бачили юного комбатанта, шукали синці від прикладу та якісь тату. Кожен блокпост був грою в «російську рулетку» — ніхто не знав, чи поїдемо ми далі. Через декілька днів розпочнуться бої в Лисичанську, я втрачу зв’язок з рідними на тиждень і не буду відходити від телевізора очікуючи новин.
Місто буде звільнено, я повернуся вже в серпні, вступлю до коледжу на будівельника з надією відбудувати Луганщину після війни, батько важко захворіє після пережитого, мати почне випивати, і вже в 15 років я буду змушений шукати роботу. Місто буде свободним, але ніколи не стане таким, як було до війни, а я вже ніколи не буду дитиною.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Я був вдома, на Луганщині, Донеччині, Полтаві, одним словом — в Україні. Батько прожив лише три роки після подій 2014. Я був змушений доглядати хворого батька, вчитися і працювати на будівництві. Місто змінилося, змінилися люди, змінився я. Роботу знайти було важко, регіон був у занепаді, інвестицій немає, підприємства закривалися по 2-3 кожного року доки не залишилися лише шахти, які працювали на дотаціях держави здебільшого в збиток. Шукаючи кращої долі та грошей, щоб допомогти близьким, я знайшов роботу на будівництві та покинув Лисичанськ.
Війна ніколи не покидала мене за ці роки, ми відбудовували пошкоджені під час бойових дій лікарні, дитячі будинки, інтернати. Я побував у багатьох містах Донбассу, бачив наслідки та жив неподалік так званої «сірої зони». Постійні поїздки по звільненим містам та селам, звичайні люди Донбасу — це те, що мало найбільший вплив на мене. Саме тоді в поїздках і спілкуванні, у потягах та бусах, в Новоайдарі та Дружківці — я зрозумів для себе, що краса в простому, почав писати перші вірші та займатися так званим «вандалізмом».
Постійну змінюючи місце проживання та декілька разів змінивши професію, незмінним залишалось тільки одне: в мене ніколи не було відчуття дому, тому раз за разом я повертався до Лисичанську. Завжди повертався і повернуся цього разу.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Думаю, що у багатьох 24 лютого почалось с дзівнка. Дзвінок, пролунавший о п’ятій ранку; дзвінок, розділивший життя на «до» та «після»; дзвінок, який казався частиною кошмарного сну. Мати у сльозах розповідає про початок війни і я вже чую перші вибухи. Я був впевнений, що це станеться, але не хотів вірити до останнього. Наступний місяць пройшов як один поганий день. Ми займалися волонтерством, робили «бандерівські смузі» та декілька разів спробували вступити до тероборони.
Зараз я знову в Кременчуці, працюю на двох роботах та час від часу займаюся волонтерством на кухнях для біженців. Майбутнє ще більш туманне ніж сьогодення, тиждень тому рашисти обстріляли Кременчуг ракетами та декілька днів по тому окупували мій рідний Лисичанськ.
Війна не вперше забрала у нас дім, друзів, коханих та навіть натхнення, але ніколи не зможе забрати вашу свободу, вашу особистість та жагу до життя. Моїм полотном було моє місто, моїм натхненням кохана, саме ці речі зараз надають мені сили прокинутись зранку та жити сьогоденням заради того, щоб завтра у нас було майбутнє. Життя не закінчується доки ти хочеш жити. Для себе я вирішив, що обов’язково повернуся додому, адже я завжди повертався на рідну землю.
