У Слов’янську 12 квітня 2014 року, доречи — субота, для мене мав початися з висадки «Алеї журналістської слави» на честь Ігоря Олександрова. О дев’ятій годині ранку був запланований журналістський суботник.
Але я на нього не попав.
Вже коли я вийшов з будинку та зібрався в міський парк на висадку дерев, мені зателефонували знайомі та сказали, що відбувається захоплення міського відділку міліції. Я спочатку подумав, що це такий невдалий жарт… Але раптом почув постріл. Тож замість суботника, я пішов до міськвідділу.
Навпроти вулиці, на якій розташована будівля, у Слов’янську знаходиться колишній «Універсам». Обійшовши його, я побачив близько 40 людей у камуфляжному одязі та балаклавах. Співробітники міліції на той час знаходилися в середині будівлі. Я зробив кілька фотографій.
Тут до мене підскочив якийсь дядька з «обрізом», приставив зброю до груди та каже: «Зтирай». Довелось видалити в нього на очах фото, які щойно зробив.
Десь з півгодини на місці подій почали з’являтися і мої колеги з інших видань.
На той момент будівлю вже захопили.
Десь о десятій ранку відбулась зустріч представників так званого «ополчєнія» з головою Слов’янської міськради Нелею Штепою у будівлі ради. Саме після цієї зустрічі Штепа і звернулася до мешканців міста, що зібралися біля відділу міліції – тоді і були відзняті ролики про «наших мальчіков». Знімали це буквально прихованою камерою, бо на тих, хто намагався щось відзняти, могли накинутися люди з натовпу.
Там же стався напад на одного з українських активістів, але бійку швидко припинили.
Згодом штурмуючі вдерлися в приміщення міського відділу поліції. Дехто з місцевих, а до того моменту зібрався чималий натовп, побіг купляти їжу для тих самих «мальчіков» до найближчого супермаркету (здається, то була «Брусничка»). Їжу перли просто візками…

По обіду почали зводити барикади поблизу міськвідділу. В цьому активно допомагали місцеві – привозили шини, якісь дошки, залізні бочки, мішки з піском. Під’їзди до міськвідділу частково перегородили колючим дротом.

Вдень захопили будівлю СБУ у Слов’янську. Як то відбувалося, я не бачив. Але вже по обіду біля неї чергували комуфльовані «ополченці» (саме так називали себе ті, хто захоплював міськвідділ) із зброєю в руках.
До того часу вони вже дісталися до автоматів, які зберігалися в збройній кімнаті міліції. Ближче до вечора
там також почали облаштовувати барикади.
Десь о шістнадцятій годині біля будівлі відділу міліції вивісили прапор так званої «ДНР».
Ввечері відбувся «штурм» будівлі міської ради. Десь о дев’ятій-десятій ми з колегою пили пиво поблизу (біля міської бібліотеки, і тоді ми ще не порушували закон). Раптом вимкнули світло на центральній площі і прилеглих вулицях. Кілька озброєних чоловіків крадучись почали підбиратися до будівлі міськради. Один з них підійшов до нас. Стався приблизно такий діалог (даю в перекладі українською):
Він: Що тут робите?
Я: Пиво п’ємо.
Він: Валіть звідси. Ми міськраду захоплюємо.
Я (майже про себе): Вдесятьох на одного неозброєного охоронника?..
Та ми пішли.

Вранці міськрада вже була під контролем озброєних людей.
Так почалася окупація. Багато місцевих допомагали облаштовувати блокпости та барикади.
Потім дехто залишався чергувати на них. Згодом почалися обстріли. Були і прес-конференції «народного мера», на яких він розповідав про своє бачення ситуації. Регулярно організовувалися проросійські мітинги.
Для преси настали важкі часи. До багатьох редакцій вдиралися озброєні люди і просто примушували робити необхідні для них матеріали. Було таке, що й працювали буквально під дулом автомата…
Регулярні обстріли почалися ближче до кінця травня.
Я сам під час окупації Слов’янська потрапляв під них кілька разів буквально на вулиці…
Загинуло багато цивільного населення. В багатоповерховому будинку, де я мешкав, міна влучила у вікно кухні, де в той момент вечеряла жінка. Її розірвало на шматки. Її чоловік дивом вижив, бо в момент влучання пішов відповісти на телефонних дзвінок (по стаціонарній лінії). Її мати, що перебувала в сусідній кімнаті, теж вижила.
З міста багато людей виїхали, але й багато залишилися. Слов’янськ якось жив. Працювали якісь магазини, комунальники намагалися якось підтримувати господарство у більш-менш нормальному стані (що було непросто через обстріли), навіть частина лікарів залишилася.
З центру міста я переїхав до товариша у приватний сектор. Бо центр залишився без газу, води, світла.
А у нього все це було. Там і дочекався деокупації.
Дехто з моїх колишніх друзів записалися на службу до «ополченців». А потім втекли з міста.
Більшість з них продовжували «служити» і надалі. Один, навіть, якось розповів, як у Донецьку обстріляв автівку марковану «TV»…
Взагалі, про життя в окупації можна багато чого розповісти. Було страшно, інколи смішно, інколи нестерпно. Але то вже окремі маленькі історії.