Мені було дев’ять. Я ходила на лікувальний массаж взимку. У мене був мій перший сенсорний телефон Samsung. На нього я знімала екран телевізору перед виходом з дому — там була трансляція з Майдану. Чомусь я змушувала дівчинку з черги це дивитись — хоча я сама і досі не знаю, навіщо знімала. Це як знімати чийсь торт на день народження, можливо — це важливо. Хоча я не знала. 
Я була проросійською і дивною дитиною. Війна для мене не взялась з нізвідки — у мене в голові це було логічне продовження подій Майдану. Пам’ятаю, як бігали в парку паралельно винищувачам. Підходила до однокласників і питала: а ви за кого? Дуже шаленіла, коли казали: «я за мір», — бо навіть тоді розуміла, що не існує нейтрального миру. Моя улюблена історія — про те, як після так званого «референдуму», я підходила до однолітків і питала, за що голосували їх батьки. Якщо за «днр», то хвалила. Одного-однісенького мальчика з адекватними батьками обізвала «тварью» — за те, що голосували за Україну. Як можна зрозуміти, друзів у мене було небагато:)
В травні мама відвезла мене до діда з бабусею в село під Курськом. Поки їхали в таксі до вокзалу вона сказала, що послухала музику в моїх навушниках з флешкою, а там пісня з матюками. Пісня була дуже сєпарська. Думала, якщо вона за росію, то таке мені можна слухати. Потім слухала іншу. 
За два тижні обстріли почастішали. Мама приїхала за мною, і ми поїхали кудись до Ліпецької області. В принципі, все по чеклісту проросійської дитини з Донбасу, що опинилась в росії в 2014-му. Ненависть до всього українського, Європи, Америки, геїв і, в принципі, всього, що не росія. Прямо як мозок звичайного росіянина. Тільки жуйки «Лав Іс» любила.