top of page

Левіза Нікуліна

Добропілля

Львів

Group_99.png
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.

Мені було 16, коли я дізналася, що тепер буде війна. Я тоді жила в невеличкому місті під Донецьком, закінчувала школу, хвилювалася, що не можу здати ЗНО у рідному місті. Прийшлося їхати до Дніпра з ледве знайомими людьми, чиї діти опинилися в такої ж ситуації, як я. 
Коли я повернулася (а це була середина літа), моє місто вже було пусте. В магазинах було мало продуктів, на вулицях люди намагалися не світитися. Від цього давило відчуття спустошеності всередині, але війну я ще не чула. Не пам'ятаю, як стався мій перший вибух. Пам'ятаю тільки, що нам з батьками довелося переїхати з нашої багатоповерхівки у дім до бабусі з дідусем. Там був погріб, а погріб — це порятунок… Це все, що я тоді знала. Хоча я не пам'ятаю — як і коли саме я вперше почула вибухи, у мій мозок в'їлася пам'ять про рутину обстрілів. Я прокидалася о 6 ранку, спускалася у погріб, сиділа там десь півгодини. Потім йшла досипати. Потім так само — у день. А потім ще вночі — десь об 11. Далі — спати. І знов все спочатку. У погріб — живеш життя — у погріб — живеш життя — у погріб — лягаєш спати. 
В нас не було світла, води, зв'язку. Скільки? Тиждень може… чи два або більше. Тоді не було днів. Вони всі були як один. Мене не випускали навіть на подвір'я; і тільки раз в декілька днів батько брав мене з собою на найближчий пагорб, щоб ми могли піймати зв'язок та подзвонити рідним чи друзям. 
Так тривало, аж поки я не дізналася, що поступила в універ. Я хотіла поступати в Харків. В Київ хотіла. Але у батьків були гроші тільки на Донецьк. Тому наступних 8 років я прожила там. 

Донецьк.png
"Де ви були ці 8 років?"

Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.

Коли я поступила у Донецьк, все моє життя змінилося. Я переїхала від батьків до общаги, почала ходити на пари й все таке інше. Я вже знала, що в мене не буде «справжнього» диплома, але вибору в мене теж не було. Батьки наполягали на навчанні. Мама завжди казала: «От принесеш мені диплом, тоді вільна». Тому я чекала звільнення.  За ці роки я декілька разів їздила до Дніпра до найкращої подруги. Пам'ятаю, тоді треба було спочатку їхати автобусом через блокпости до Костянтинівки, а після вже сідати на потяг. 
Ця Костянтинівка стала для мене якимось символом. Містом, де закінчується одне життя і починається інше. Вільне, відкрите. З поштою, смаколиками з дитинства, з банківською карткою, з іншою валютою (гривнями), з іншим всім. У Костянтинівці я постійно плакала, коли вставала с потяга. Я дуже любила і своє місто, і навчання, і людей там, але все одно не хотіла їхати назад. Я хотіла залишитися у Дніпрі, але не могла, і тому поставила собі ціль — після навчання переїхати у будь-якому разі. 
Коли я закінчила бакалаврат, батьки наполягали на магістратурі (вставте от тут оцей смайлик, який посміхається зі сльозою під оком). Я поступила. Але паралельно влаштувалася працювати віддалено у дніпровську компанію. Зустріла хлопця, який розділяв мої погляди та бажання переїхати. Ми завели кота та почали збирати гроші. Замість Дніпра обрали Харків. 26 серпні 2021 року я здійснила свою мрію — переїхала в Ха. 

Макіївка.png
Group_101.png
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?

Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?

В Харкові ми прожили майже півроку. Знайшли там роботу, друзів. Кота ми, звичайно, привезли з собою. 24 лютого о 5 ранку я відкрила очі та вже знала, що це за звуки. Я була впевнена, що впізнала їх, їх неможливо сплутати. Тоді я відкрила телеграм і побачила, що одразу в декількох чатах люди пишуть повідомлення. Потім були знов вибухи. Тільки тоді я встала,  розбудила хлопця і тремтячим голосом сказала, що почалася війна. Коли він вскочив і наказав збирати речі, в мене почалася панічна атака, мабуть, найсильніша за все життя. Але було не до неї, тому ми зібрали все (і кота) та вирішили з найкращим другом їхати до Львова. Квитків вже не було. Ні на сьогодні, ні на завтра, ні через тиждень. Ми вирішили йти до магазину та у банкомат. Це було жахливо. Це обличчя Харкова — німе, перелякане… Ці люди на вулиці — незрозумілі, розгублені, сонні. Всі в чергах. Всі тихі. Це один з найгірших спогадів за той день. Обличчя моєї мрії. Мого нового дому.
Потім були страшні 6 днів під звуки постійних вибухів, а далі на евакуаційному потязі ми виїхали до Львова. 36 годин ми їхали сидячі майже без сну та їжі (дякую волонтерам, які потім передали їжу та воду). Я думала, що кіт помре. Але всі ми вижили.

Спочатку у Львові нас прихистили знайомі, які зробили з квартири прихисток. За 12 днів, що ми там знаходилися, наші знайомі допомогли 54 людям, 6 собакам та 2 котам (так, ми вели облік). Всі ці люди зупинялися у квартирі на різний час: їли, спали, милися, а потім шукали житло або їхали за кордон. Серед них були й ми. Пізніше ми знайшли квартиру, але самі не мали змоги її знімати, тому вирішили «поділити» її ще з двома людьми. Так ми жили майже три місяці. Тільки в червні ми змогли знайти постійне житло та жити окремо майже так, як жили у Ха. 
Тепер Львів. Тут я так само працюю, купую прикраси для підвіконня, малюю у кутку, радію, що мій кіт, який пережив Донецьк, Харків, а тепер і Львов — у безпеці. Не відчуваю себе дома, але дома тепер ніде нема. Майбутнє теж сліпе. Там або смерть, або життя. Над більшим я більше не думаю. 
 

bottom of page