top of page

Єлізар Носуля

Краматорськ

Івано-Франківськ

Group_99.png
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.

Своїми очима я побачив початок війни навесні 2014 року. Це відбулося в той день, коли терористи та колаборанти захоплювали відділок тодішньої міліції та будівлю виконкому. Я бачив на власні очі, як натовп людей намагався прорватись до виконкому через міліцейський кордон, що блокував вхід у будівлю. Тоді, аби не наражати себе на небезпеку, я пішов додому. Мені було 14 років. Вже на наступний день з’явились перші барикади, терористи почали «облаштовувати позиції» навколо мерії. Мій друг розказав мені, що будівлю міліції захоплювали зі стріляниною, та приніс гільзу від автомата. Від того дня спокій остаточно зник. Бандитів в будівлі мерії ставало більше, по місту ходили люди із георгіївськими стрічками, а мені батьки сказали ходити до школи іншою дорогою, уникаючи центру. Час від часу було чутно постріли з боку аеродрому, над містом літали літаки та гелікоптери. Одного разу з такого гелікоптера скинули листівки з пам’яткою про терористичну загрозу. Кілька разів нас відпускали з уроків через постріли. А одного разу одному з учнів прийшло повідомлення від батьків про те, що скоро почнеться штурм. Іноді батьки взагалі не пускали мене до школи. Про так званий «референдум» я майже нічого не пам’ятаю окрім того, що всім було зрозуміло — це незаконне дійство, воно немає жодної юридичною сили. Одного разу я побачив біля площі машину ОБСЄ. Тоді хтось посіяв чутки, що терористи захопили співробітників місії, але то, на мій погляд, було вигадкою. На останньому дзвонику я дізнався, що в нас скасували ДПА, а вже через кілька днів ми поїхали до моєї бабусі. Майже 3 місяці ми жили чекаючи лише новини про звільнення міста. Як тільки це відбулося, ми повернулися і намагались жити як раніше. Так було до лютого 2015-го року, коли росіяни здійснили масований обстріл нашого міста. Тоді мої батьки знов прийняли рішення про тимчасовий переїзд. На півроку ми поїхали у більш безпечне місце — до родичів у центральній Україні, після чого знову повернулись додому.

"Де ви були ці 8 років?"

Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.

Впродовж восьми років я полишав рідне місто лише двічі, не втрачаючи надії, що все буде добре — окуповані регіони звільнять і Донбас знову буде процвітати. На жаль, не всі були такими оптимістами як я. Багато людей скептично ставились до майбутнього у нашому регіоні і думали про те, як змінити своє місце проживання на більш спокійне та безпечне. За цей час я закінчив школу, здав екзамени та вступив до машинобудівної академії. На третьому курсі я почав захоплюватися малюванням, а згодом і фотографією, потроху почав волонтерити. Вже під час навчання в магістратурі вступив до культурно-історичної громадської організації. Події тих років змінили у моєму світогляді дві основні речі. Перша — ніколи не знаєш, коли хтось захоче обірвати плин твого мирного життя, зайшовши до твого дому із «градами» та артилерією. Друга — цей хтось може бути той, кого ти вважав своїм дружнім сусідом. Кожна з трагічних подій цих восьми років тим чи іншим чином вплинула на мене, події перших років війни дали зрозуміти, що якби не хотілось залишатися вдома, у рідному місті, для своєї безпеки все ж таки доведеться покинути рідну землю, як правило — на невизначений термін. З тих часів я навчився не прив’язуватися до матеріальних речей, більше цінувати зв’язки, духовний розвиток та гарні спогади. Саме ці речі і представляють найбільшу цінність для мене, бо, на відміну від матеріальних, ніякими обстрілами їх не знищити.

Group_101.png
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?

Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?

Як і більшість українців я прокинувся рано вранці від вибухів. Я був одним з тих людей, що не вірили у початок повномасштабного вторгнення, і тому, коли мій сон перервав гул ракет, я перші секунди переконував себе, що це черговий разовий обстріл чи просто навчання. На жаль, взявши телефон і прочитавши перші новини, виявилось, що війна таки почалась у повному масштабі. Більшість моїх друзів та знайомих у спільних чатах вже обговорювали події попередніх хвилин, а я просто не міг повірити, що це все насправді і я не сплю. Потім були збори речей, дзвінки, пошук транспорту. Лише по обіді стало трохи спокійніше, на дворі вже гуляли діти, а душу трохи покинула тривога. Через 2 дні я поїхав до Львова, де провів приблизно місяць. Там я здебільшого намагався знайти якусь роботу та час від часу волонтерив. В одному із центрів я допомогав плести маскувальні сітки для військових. Згодом через ряд причин я переїхав до Івано-Франківська, де і перебуваю зараз зі своєю родиною. У вільний час, якого в мене на щастя не так мало, я займаюсь звичною для себе творчістю — фотографую. Мабуть, це єдине заняття, що допомагає мені трохи відволіктись від обтяжливих думок. Я, як і більшість наших громадян, вірю у нашу перемогу, вірю що зможу повернутись додому — у вільний український Донбас.

bottom of page