Єлизавета Мороз
Луганськ
Київ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Місцевість, де знаходиться батьківський будинок, почали обстрілювати на початку липня 2014 року. Вона розташована на околиці Луганська. Якщо я не помиляюся, це було 3 липня. На той момент мені було 27 років. Я була в будинку і розвішувала одяг після прання, коли почула перший вибух, після якого щось посипалося на дах. Немов якісь металеві уламки. Потім був другий та третій вибухи і знову посипалися уламки. Я не розуміла, що це таке і не знала, як поводитися. Моя мама побігла на двір, щоб забрати своїх онуків додому. Вона схопила онуку на руки, а онук біг з нею поряд. Весь цей час тривали вибухи. Тільки згодом ми усвідомили, що не можна було бігти під відкритим небом, оскільки обстріли велися протипіхотними мінами і мама з моїми племінниками могли постраждати. Вона не розуміла цього, а просто хотіла привести їх у безпечне місце. Пізніше з'явилися повідомлення про загиблих через обстріл, зокрема мою однолітку, з якою я навчалася в одній школі. Моя сестра зібрала речі і разом зі своїми дітьми та чоловіком поїхали до іншого району міста. Я та батьки залишилися вдома. З того моменту розпочалися обстріли місцевості з «градів» та іншої зброї. На той момент я зовсім не зналася на видах зброї, як вона стріляє і який видає звук, але згодом почала розуміти. Одну ніч довелося перебувати у підвалі, бо були постійні обстріли з «градів». Наступного дня батько змусив виїхати в інший кінець міста, де нам виділили підвал, щоб там жити. Я забрала із собою собаку, а батько залишився вдома. Кілька днів ми знаходилися в тому підвалі, але цей район міста також зазнав обстрілів, тому там згодом теж було небезпечно. У результаті ми вирішили повернутися додому, але на одному з блокпостів нас розгорнули, сказавши, що цю місцевість знову обстрілюватимуть, тому ми знову повернулися до того підвалу. Згодом моя сестра з сім'єю поїхали з міста і нам стало трохи спокійніше від того, що вони в безпеці. Додому вдалося повернутись через чотири дні, але з того моменту наша місцевість постійно була під обстрілом, тому часто доводилося перебувати в підвалі. Моя собака першою бігла до підвалу навіть, коли ще не було чутно пострілів. Напевно, вона щось відчувала.
Я часто не спала вночі і як тільки починалися перші постріли, я будила батьків, щоб вони спустилися в підвал. Згодом зникли всі комунікації, тому ми не знали жодних новин та обстановки в місті, а лише з чуток та особистих спостережень можна було черпати хоч якусь інформацію. Сестра нам писала листи та передавала їх через водіїв, які їздили до міста.
Під час війни було багато домашньої роботи. Вдень доводилося рубати дрова, щоб розпалити багаття та приготувати їжу, принести в будинок води. Батько ходив за продуктами, але ми ніколи не були впевнені, що він повернеться, оскільки ринки також часто обстрілювали. Так ми жили три місяці. За цей час загинуло багато знайомих та далеких родичів, яких ховали у дворах, як і зараз. У вересні 2014 року було оголошено перше перемир'я та активна фаза бойових дій на якийсь час припинилася. Але я розуміла, що це все не кінець.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
З 2014 по 2016 рік я перебувала у Луганську. У 2014-му році мої батьки не захотіли їхати, тому я прийняла рішення не залишати їх самих, а бути разом, тому що разом переживати будь-які труднощі завжди легше. У 2015 році, коли припинилася активна фаза бойових дій, я почала їздити містами України, щоб зрозуміти, куди краще переїхати. Вже 2016-го року я прийняла рішення переїхати до Києва, оскільки це столиця країни, де більше перспектив, шансів знайти роботу та облаштувати своє життя. У Києві я знайшла житло та пішла на курси журналістики. Раніше я завжди мріяла навчитися писати і пробувала працювати копірайтером, але війна підштовхнула піти в журналістику, бо я побачила, скільки пропаганди було з початку війни з боку російських окупантів, і мені було складно з цим змиритися. Тому я вирішила, що стану журналістом, щоби розповідати правду. Я працювала в різних редакціях, але в основному писала про лайфстайл, бізнес, сільське господарство. Рідко доводилося писати про політику до 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна. Усі ці 8 років я не переставала думати про війну, переживала за батьків, оскільки Луганськ періодично зазнавав обстрілів. Також у місті життя стало нестерпним, люди стали бідними, немає належної медицини, перспектив, роботи та відчуття, що ти в безпеці. Я постійно думала про це і мені доводилося багато працювати, щоби всі ці 8 років допомагати фінансово рідним. Я не опускала руки, тому що розуміла, що я повинна досягати успіху, щоб налагодити своє життя і зробити життя батьків трохи кращим. Всі ці 8 років я часто приїжджала до батьків в Луганськ, але завжди поверталася до Києва з великим сумом через те, що моє рідне місто перетворилося на сіре місто-привид. А тепер і інші міста України переживають те саме.
Я вважаю, що війна вплинула на те, щоб я стала журналістом і не шкодую про таке рішення. Досі я живу у Києві.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
23 лютого я довго не могла заснути і майже до третьої ранку я моніторила соціальні мережі. У мене була внутрішня тривога після того, як я переглянула звернення президента України ввечері 23-го числа. У цьому зверненні не було передумов того, що завтра розпочнеться повномасштабна війна, а навпаки, президент заявив, що немає причин для занепокоєння, але я не повірила. Заснути я змогла тільки після пігулки снодійного, а вранці 24-го лютого зателефонувала родичка і сказала, що почалася війна і тільки тоді я почула вибухи, сирену та побачила величезну кількість повідомлень від колег, знайомих та друзів. Я одразу пішла у ванну кімнату набирати воду у великий бутель, бо подумала, що місто може залишитись без води, тому потрібно зробити великий запас. Потім зателефонувала батькам, щоб повідомити, що зі мною все гаразд. Після цього я відкрила ноутбук та зв'язалася з колегами. Ми швидко визначилися що робити і після цього я почала висвітлювати події.
Я знала, що буде повномасштабна війна, бо розуміла, що конфлікт на Донбасі це як ракова пухлина, яка рано чи пізно почне розростатися. Тим більше, що така концентрація військ РФ і військових на кордонах з Україною вказувала на те, що вони нападуть. Тільки я не вірила в те, що це станеться взимку. Я думала, що це почнеться навесні.
Зараз я перебуваю у Києві. Я не хотіла нікуди їхати, коли почалися бомбардування українських міст. Я працюю журналістом та розуміючи, що моя робота зараз важлива тут в Україні, я залишилася.
Я вірю в Україну та буду зі своїм народом до кінця. Буде складно, але я хочу бути тут, тому що це моя батьківщина.
