Молокоєдова Даша
Краматорськ
Ужгород
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
У 2014 мені було 13 років. Війна мене зустріла раптово. Я точно пам'ятаю, що спочатку нічого не розуміла і батьки, яких питала про це, теж складно розуміли, але намагалися відповідати. Точно пам'ятаю, що спочатку в момент окупації Краматорську була впевненість в тому, що це дійсно місцеві. Ну мені типу 13, ніхто навколо не розуміє, що відбувається, а я тим паче. Ми, здається, з родиною були вдома, це далеко від центру, но ніби всі знали, що в цей момент на виконкомі знімають прапор України. Я нещодавно згадувала, скільки Краматорськ був в окупації і виявилось, що це два місяці чи щось таке. Складно згадати послідовність подій, але я точно пам'ятаю, що ми родиною сиділи у місті до останнього. Ми знали де несучі стіни в квартирі, у коридорі в кутку завжди стояв пакет з важливими паперами та грошима. Ще такий спогад... У травні 2014 року народився наш новий член родини — це пес Майсон. У червні хозяєва сказали його забирати, що, як я зараз розумію досить рано, бо цуценя мають більше часу проводити з мамою, але час тоді був безцінний, тому всі поспішали. І от мої батьки під обстрілами, як виявилося пізніше, їздили забирати Майсона з сусіднього села і так в нас з'явилася ще одна відповідальність у цій війні. Тож кожен раз, коли бомбили, ми знали точно, що це відбувалося кожен день в проміжку з 00:30 до 1:30 ночі… (Це мій найяскравіший спогад. Прям на сто відсотків впевнена, що саме в цей проміжок і що прям кожен день.) Так от, у нашій квартирі в Краматорську лише одна несуча стінка, яка довжиною може трохи більше метру. І от ми: я — тринадцятирічна дівчинка, менших габаритів ніж треба у цьому віці; батько серйозних габаритів в його віці; мама, яка, як пташка, підбирає під свої крила мене та молодшого брата, який ніколи не чув вночі тих вибухів, лише тому що міцно спав. Ще була бабуся, маленька, але бабуся, для якої теж знаходилося місце. І головний герой цієї казки, на той час для мене, — пес Майсон, якому ще не виповнилося й півроку, постійно лаючись на вибухи, не хотів ховалися, а біжав к вікну і лаяв їх ще сильніше. Не було зрозуміло кого він лає — українську армію чи російську, яку ми на той час вважали «ополченцами». Ми як тетріс збиралися за цією єдиною несучою стіною та чекали на щастя. В якийсь момент батьки вирішили, що на деякий час треба валити. І ми поїхали до іншої бабусі, яка доречі знаходилася набагато ближче до лінії сутички, тоді це так хотілося називати. Ми приїхали у Торецьк, де вибухи було майже не чутно, але інколи все ж траплялося лихо. Що далі — складно згадати, але не складно здогадатися. Напевно, Краматорськ визволили і ми мали змогу повернутися додому. Скоріш за все це було лячно, бо досвіду спілкування з воєнними ще ні в кого не було, та й ще ми такі донбасята — на цих всіх блокпостах абияк спілкуємося українською. Тільки тоді в моїй родині почала формуватися хоч якась проукраїнська позиція. Кожен висловлював її як міг. Батько іноді намагався спілкуватися українською, повісив в машину на бардачок український прапор; мама не заважала йому, підтримувала. Брату було лише 6 років, він просто жив далі. Бабуся дивилася новини і лаялася на окупантів, Майсон підтримував її як міг. А я безжально сварилася з однокласниками, у яких були родини з промитими мізками, вони хотіли до складу росії. Ці сварки теж ярко закарбувалися в моїх спогадах. Десь так і було, що у 2014, що у 2015. Сварки, намагання з'ясувати правду, становлення та прийняття українських позицій та подеколи вибухи.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Насправді, враховуючи теперішню ситуацію, мені особисто соромно, бо з того моменту, як Краматорськ звільнили та посунули лінію фронту подалі від нього, я майже і не згадувала, напевно, цей жах. Ми досі кажемо, що Краматорську якось пощастило і ходять легенди, що то мовби власник нашого великого заводу відкупився і таке інше. Але все ж таки якоїсь такої злоби не було. Було нерозуміння того, чому це відбувається саме з нами. Ну, тобто я тоді своєю дитячою головою не розуміла, чому у рамках цієї великої планети саме Донецька область потрапила у таку халепу. І думки про те, що є люди, які досі перебувають в усьому цьому, не переважили думку про несправедливість. За час навчання в школі, так чи інакше якось підіймалася ця тема, але рівня якоїсь громадянської свідомості та відповідальності в плані вторгнення росії, ніби не досяг ніхто. Краматорську пощастило не думати про це всі 8 років. Ми не знали, що там відбувається на фронті, де що розбомбили та хто загинув. Що боляче та дуже соромно казати. В якийсь момент мій старший брат пішов на фронт по контракту, тоді час від часу батько згадував що там і як, але це було не на повістці в моєму житті. Зараз здається, що уважніше за всіх була бабуся, бо дивлячись новини, вона інколи плакала, і я вірю цим сльозам. Тож де я була ці 8 років... Я була у своєму житті, такому підлітковому та безтурботному, яке мені пощастило прожити саме таким завдяки зусиллям інших десь там — у жерлі цих восьми років.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Розуміння того, що щось буде, почалось тоді, коли до мене в гуртожитку в 3 часа ночі постукала подруга. Їй було тривожно з новин, за якими я не слідкувала зовсім. Вона казала щось про війну, що Харків буде перший і ми такі, сидячі в гуртожитку Академії мистецтв Харкова, думаємо, що час затаритися консервами. Ну ми підходили трохи з жартами до цього, трохи ні, але вже готувалися до чогось. І от була ніч, я займалася своїми нічними справами і чогось так не по собі стало, вирішила подивитися новини і почала зі звернення Зеленського. Вийшла на кухню, а там наш місцевий фрік Серьожа готував дуже пізню вечерю — суп — і дуже хотів дивитися зі мною звернення. Зеленський каже щось про Донецьк, про пиво на Донбас-арені і тут з'являється Лев. Не той, що ричить, а той, що мій друг з Краматорська. Ми вже втрьох дивимося це звернення і Зеленській, як він вміє, доводить мене до такої сентиментальної ноти, що я хочу влаштувати завтра вечірку з усіма друзями, таке собі «ЗА ЧИСТОЕ НЕБО НАД ГОЛОВОЙ». Пишу всім в чат, всім подобається і ми домовляємося. Вже третя година ночі. Ми втрьох на кухні обійнялися, побажали надобраніч і пішли спати. І от чую. Стук. Гучний стук. Мій мозок працює так: пофіг, коменда щось хоче. Не відкриваю не очі, не двері. Стук дуже гучний, підривається сусідка. Відчиняє. Там Лев. Я дивлюсь. Ніч. Він каже: «Даша, вставай! Началось!» Я питаю: «Що почалось?» Він каже: «Війна». Дуже драматично для Льва, але пофиг. Я підриваюся, починаю з-під усіх матраців діставати радянське одіяло, щоб закрити вікно, бо якби я там не готувалася, але вікно скотчем не заклеїла. Сусідка на стресі обриває карниз, намагаючись перекинути це важке одіяло. Копець. Ладно. Речі зібрала швидко, все необхідне. Зима. Штани. Шкарпетки. Светр. Куртка. Черевики. Все вдягла швидко. Рюкзак на плечі. Вийшла в коридор. Пішла до Лева. В коридорі багато людей. Всі, хто мав бути на тусовці за чисте небо, зараз у Льва в кімнаті, під темним небом, захмареним вже бомбами. Подзвонили всім родичам. В Краматорську гучно, батько був готовий до цього, а ще був готовий йти на роботу, так і було. Хлопці забили вікно матрацом. Ми стягнули усі продукти в одну кімнату. Нас було 8 людей. І ми ніби були спокійні. Наступні два тижні пройшли в підвалі гуртожитка. Інколи з рейдами до крамниць, що працювали, та рейдами по кімнатах тих, хто поїхав. Ми збирали їжу, ліки і гігієну. У підвали ми встигли відсвяткувати Масницю, день народження друга Тараса, зробити коворкінг, налаштувати війну на культурному просторі в силу своїх можливостей, завести білу крису, яку залиши китайці, яких евакуювало посольство в перші дні, а також наново полюбити один одного та стати родиною. В якийсь момент нас залишилося 10, це враховуючи адміністрацію гуртожитку, яка весь цей час була з нами. Героїчні жінки. Ми почали готувати обіди військовим з тієї їжі, що знайшлася у будівлі. Були також прохання волонтерів їм допомагати. Це не проблема. В один день ми зі Львом пішли відносити їжу старому чоловіку через центральну частину міста. Потрапили під кулеметну чергу на сусідній вулиці, побачили багато техніки. Прийшли до старого. З’ясувалось, що він глухий. Дзвінок не працює. Стукаємо сусідці. Вона боїться відчинити. Ми пояснюємо, хто ми. Вона йде на контакт. Відчиняє дверь. Каже, як звати сусіда. І поки Лев намагається йому достукатися, я дивлюся на бабцю. Маленька, з сивим волосся, з одним оком. Каже, дивлячись мені в обидва ока: «Я переживаю вторую оккупацию». В мене холодний піт. Я нічого не кажу. Дідусь відкрив. Посміхнувся. Взяв пакет і ми пішли. Я в шоці. Ідемо додому. Знову обстріл. Лев хоче піти подивитися більше міста. Я нервую і кажу, що він збожеволів. Бачимо жінку посеред перехрестя вулиць. Вона повертається в кожну сторону навколо себе та гучно молиться. Лев фігово її зняв на камеру, яку взяв з собою. Ми добігаємо додому і в той день я підіймаю питання евакуації. Через сльози, через слюні, нам вдається покинути Харків та виїхати до Львова. Це все. Зараз ми тут і досі тут. І життя навіть триває. І я навіть не забуваю про війну. Я не забуду. Ми всі...