Війну я зустрів студентом четвертого курсу Донецького технікуму ЛНАУ у Красногорівці, де я здобував освіту і жив. Мені було 20 років, я готовився скласти заліки й іспити в технікумі та готовився скласти іспит на вступ в Луганський НАУ.  Якоїсь чіткої дати відліку початку війни, коли я мешкав в Красногорівці й щотижня їздив додому в Добропілля і відпочити в Донецьк, — для мене не існувало. Однієї з ознак, що наш Євромайдан переростає з революції у війну з сусідньою державою, особисто для мене було — вбивство Дмитра Чернявського у Донецьку на початку березня 2014 року. Після цього я відчув більшу агресію і ворожість стосовно себе зі сторони окремих одногрупників, які дотримувалися проросійських поглядів, і які почали мене — анархіста — називати чомусь «бандерівцем». Якщо у Краматорську і Слов'янську розпочалось відкрите збройне протистояння, то в Красногорівці та Донецьку все йшло за своїм сценарієм. Спочатку одного разу, коли їхав у Донецьк та чекав тролейбус на Абакумово, я побачив, що біля ринку ходять група озброєних люмпен-пролетарів та «зеків», які ще недавно більшу частину свого часу проводили біля прийомки, де поряд була наливайка, а сьогодні вони вже з палками, трубами та обрізом шукали міфічних «бендерівців». Вони підійшли до зупинки та пильно вдивлялись в обличчя людей, які чекали тролейбуса. Один іредентист підійшов до чоловіка і сказав: «Покажи свій паспорт». Той відповів: «Хто ти такий, що я тобі щось буду показувати? Я їду на роботу». Інші «республіканці», помітивши, що там щось затягується, підійшли до першого і разом кудись його повели. Він кричав: «Чоловіки, ви чого? Я шахтар! Який я “бендеравец”?» Я в цей час сів в тролейбус та поїхав на Золоте Кільце. В місті я помітив людей в військовій формі без розпізнавальних знаків. Я пішов в сторону Артема і побачив, що в усі магазини, яки тяглись з станції Яма, заходили люди у форм. Я подумав, що вони збирають «народні податки». Само місто справляло дивне враження — наче все те що і було, а настрій вже інший. В місті було відчуття, що ти залишився сам на сам — без держави; міліціонери, які казали «ми з народом» та спокійно ходили поряд з озброєними іредентистами, були тому підтвердженням — державної влади в Донецьку немає.
В травні під час пари до нас в аудиторію зайшов викладач, який збирав гроші на поміч студенту з паралельної групи: після «підвалу» бойовиків хлопець потрапив в реанімацію. Він нам коротко розповів, що сталось: «Студент йшов біля Донецької ОДА з товаришем та в голос сказав: “Мавпи зі зброєю”, — це почув якийсь озброєний іредентист, підійшов до нього та спитав: “Що ти там сказав? Ти що з правого сектору?”, — він відповів, що ні. Бойовик сказав: “Зараз розберемось”, — та забрали його на підвал». Після цієї короткої розповіді викладач нас закликав бути обережними та не провокувати озброєних людей. 
Поступово люмпен-пролетарі з Абакумово зникли, а на їх місце прийшли молоді спортивні бойовики, які між Старомихайлівкою і Донецьком облаштували блокпост. В самому Донецьку я все частіше став помічати людей у військовій формі. Вони часто запитували де і що знаходиться, як кудись доїхати або дійти. Одного разу під час відвідин бібліотеки Крупської, куди я часто їздив у краєзнавчий відділ, до гардеробної, де я здавав свої речі, підійшов пародійний типовий донбасівець-шахтар зі смаглявою шкірою і чорною бородою. Ламаною російською мовою він попросив, щоб подивились за бронежилетом, поки він кудись збігає. Я у гардеробниці спитав: «Що це?» Вона відповіла: «Таки часи». 
Перед самим початком активних бойових дій у Донецьку, я приїхав з Добропілля в Красногорівку. Одразу поїхав в Донецьк поїсти. Я стояв біля Ями та їв шаурму. В цей час мені задзвонив одногрупник і спитав: «Де ти?» Я сказав: «На Ямі, а що таке?», — він каже: «Наші приїхали». Я питаю: «Хто це — наші?» Він каже: «Росіяни. Вони зараз на Артема». Я йому відповів: «Які вони наші? Ти що, хворий?» — та відключився. На наступний день я мусив складати іспит — чи то з хірургії, чи то з патанатомії — вже не пам'ятаю. Усі вранці ми зібрались на вулиці біля клініки в технікуму у Красногорівці. І в цей час почули вибухи та стрілянину в напрямку Донецького аеропорту, а пізніше вдалині над аеропортом здійнявся чорний дим. Я підійшов до викладача і сказав: «Війна… Поставте всім автоматом залік». Він мені відповів: «Війна війною, а іспити та навчання за розкладом». 
В кінці травня, щоб якось висловити свою позицію і незгоду з тим, що відбувалось, я поголив голову і залишив оселедець. В такому вигляді я влітку через купу блокпостів бойовиків їздив у Горлівський музей до Павла Безпощадного, на ознайомчу поїздку до Луганського НАУ і купу разів — до Донецька і Добропілля. 
В кінці липня 2014 року я зібрав свої речі та кількома ходками через Донецьк вивіз їх у Добропілля. В останній ходці я віз маленьку сумку з речами: кілька холстів, фарби, пензлі та мою першу великоформатну картину — «Один», яку я зміг домалювати тільки через рік. По приїзду в Добропілля у мене було головне питання: що робити далі? Їхати у Луганськ? Перевестись у Харків? Я вибрав третє і у жовтні 2014 поїхав у Польщу, в місто Срем.