Змінилось усе. Любов до України прогресувала з кожним роком.
Живе дитина, бачить тільки Донбас та іноді катається до рідних на росію. Який в неї може сформуватись світогляд? Вузький.
Вирватись з цього кола допомогли подорожі від художньої школи на Захід України. 13-річні очі розплющилися: Івано-Франківськ, Львів – це ж пречудові європейські міста, що зачаровують своєю архітектурою, баченою раніше лише в казкових фільмах, а столиця… Столиця така величезна, що заблукати легко (що я і зробила, тому страх Київського вокзалу залишається досі). Через неї ми їхали до до кінцевого пункту. Ним став Гошів. 
А ще до нас була прикута увага журналістів, тож перша медійність була досягнута. Це не могло не тішити.
Перша подорож – «Коло добра». Із нами співпрацювали не тільки українські художники, а й польські та словацькі. Які прекрасні, усміхнені, цілеспрямовані люди, що так яскраво проживають своє життя!
У фіналі спільно написані із успішними митцями картини виставили на аукціон, до того ж не деінде, а в павільйоні біля Софії Київської.
Тож, музеї, чисельні музеї. Це й було спрямовано на наше довиховання. Заходимо, на вході – портрет Бандери. Повертаюся подумки до довоєнного минулого, згадую, як стала невільним свідком розмови двох бабусь на зупинці в рідному районі.
— Оцей «Бендера» там таке творив, дівчат за дві ноги до дерев прив’язував і відпускав, — якась алюзія на вбивство князя Ігоря, крадуть навіть легенди для наративів, — це просто жах!!!
— Та взагалі бандити, кошмар…
Маршрутка не їхала, а моє волосся ставало дибки. Невже людина могла таке робити?
Тож, повернувшись до реальності, дивлюся на світлину, обрамлену в червоно-чорне.
Потім задивляюсь в добрі очі екскурсоводів, які ставляться до нас як до рідних. Навіть у дитячій голівоньці постає логічне питання: «Невже таке можливо?» Ні! Треба подумати: за що його так обожнюють розумні люди?
До того ж, дійство це відбувалося на зимові свята: тут нам й вертепи, й ілюмінація вечірніх міст, й буковельський басейн просто неба.
До скону днів вважатиму це дарунком з небес. Проте, він виявився не єдиним.
Далі — вже за рік – подорож на малу батьківщину Івана Франка. Село Нагуєвичі. Арт-табір. Тут вже коло знайомств розширилося, додалися однолітки з усієї країни, ерудовані та класні. Мені найбільше в’ївся кадр, де ми в переповненому автобусі їдемо з гір, жара неймовірна, а ми на задньому сидінні співаємо «О.Torvald», підводячи голови до відчиненого люка. 
А ще, там мені сказали, що я красиво співаю, а я завжди вагалася та сумнівалась. Принаймні мені надали можливість на самовираження в цій царині.
Каменяр – назавжди в серденьку, а можливість торкнутися в прямому значенні до його творчості – потужний поштовх на опанування майстерності слова.
Українську я вже тоді мала файну, бо роки три як їздила на конкурси з олімпіадами та посідала призові місця. Так, це була праця, але я отримувала насолоду, щиро. Ще більше до серця припадали компліменти на кшталт: «Оце ти з Луганської області українською так говориш?» Зараз мене це вже бісить, тому що треба бути невігласом, щоб не опанувати хоча б базові правила.
Так, я навчалась в україномовному класі, хоча паралельно був і російськомовний… Це настільки ненормально — подібна політика виховання призвела до того, що випускники не хочуть співати пісню на своєму випускному державною: «А можна на русском?» Такого не можна допускати, тому що загальний рівень адекватності вихованих руснявою в школі теж статистично нижчий.
На мене значно вплинула українська музикальна індустрія. Перші ластівки плейлиста нової мене – «The Hardkiss». Лише одного прослуховування було достатньо, щоб назавжди видалити дешеву попсу скудною мовою та почати відчувати щось возвеличене. Зараз плейлист розрісся, у ньому купа вітчизняних музикантів, усі вони – прекрасні та роблять життя романтичнішим.
Ще була подорож до Одеси. Теж у статусі дітей АТО. Це була остання крапля на розуміння того, що будь-який куточок нашої країни — мальовничий. 
Також я почала писати вірші у надмірній кількості. Щовечора. Спочатку вони були двома мовами, потім перечитала, переосмислила, дійшла висновку, що російськомовні – пусте ніщо, якщо солов’їні – інтелектуальний доробок, то перші – інтелектуальне сміття, як зараз їх називаю. Душа лише в українській, я мушу віддавати шану країні, з якої я черпаю натхнення. І ні, я не проти оперування багатьма мовами, намагалась перекладати щось англійською, щоб друг з Америки зміг оцінити, та, по-перше, я розумію, що моє володіння нею ніколи не дорівняється до рівня місцевого жителя, а, по-друге,  російська – мова, що точно не варта мистецтва. Ніколи.
Ще не можу без нашого кінематографу: картинка просто прекрасна, а події — свої до неможливості. Який би брак часу не був, а дивитись наше – святе.
Загалом шкільне життя пройшло україноцентрично: крім олімпіад були патріотичні вікторини, твори, малюнки, це був вир творчості та національного піднесення, ще й стимульований системою заохочення у вигляді призів. І вивчення історії ніхто не скасовував — якщо відкрити мої підписки на YouTube, можна подумати, що це аккаунт якоїсь історикині: левова частка — про наше минуле. 
Та ж ні, вийшла журналістка.
Не одна я в родині щось переосмислювала. Так, у 2019-му тато доєднався до лав ЗСУ. Потрапив до морської піхоти, чим можна подвійно пишатися. Був у зоні ООС. Він тоді з таким захопленням по приїзду розповідав: «Ні, ну я все розумію, але наша армія дійсно, жодного, ЖОДНОГО разу не починала провокації, не стріляла перша, на відміну від тих сєпарів. У це важко повірити, але я бачив». З тих пір історії про звитяги наших захисників стали регулярними та ближчими до серця, а повага до них зросла до неосяжних масштабів.
Ось і мене потягнуло до Одещини, до моря: вступила на журфак в ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цю любов до Батьківщини вже не зупинити.