Марина Мар'єнко
Покровськ
Франція
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Про це — у арт-картинках нижче, але не дуже детально, тільки основне, що запам'яталося з життя.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Це були роки, коли я навчалася. Як це змінило моє життя, буде пояснення нижче— у артбуці.
Це найяскравіші моменти.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
23 лютого я повинна була працювати, але через те, що почувала себе погано залишилась вдома. 24 лютого я прокинулась о п'ятій ранку від сильних пострілів, які повторились знову о восьмій, і потім вже було не до сну. На роботу, сказали, прийти можна по бажанню, а потім і зовсім скасували. Я не збирала сумки, тому що не хотіла їхати з Харкова. У людей почалася паніка.
Пішла у цей день до магазину, а там кілометрові черги, то я повернулася додому — не хотілося чекати, та і їсти було ще щось у холодильнику. Уночі знову були постріли, так що і спати було майже неможливо. Страшно.
Вони громили місто, площу Свободи, Салтівку, селища та окрайок міста. Я не хотіла їхати, бо не було куди, та і місто я люблю, аж серце болить, нема слів. Але після однієї ночі, коли винищувачі розгромили льотний коледж, який знаходився неподалік мого орендованого будинку, я не спала усю ніч, я не могла, я думала, що це був мій останній день у житті. Пройшов тиждень з початку війни, а здавалося що вічність.
Потім вирішила рушати у путь, але не у батьківський дім. Мої батьки живуть у Покровську, а це також недалеко від російської межі. Моя психіка більше б не витримала те, що я пережила у Харкові. Я взяла з собою небагато речей. Домовилася з таксистом заздалегідь, знайшла людей, які б хотіли вирушити разом зі мною на вокзал. Це коштувало 100 гривень з однієї людини — хороший бізнес для таксистів. Все вийшло, ми на вокзалі. Живі. Сіла на потяг до Львова, довго їхали, приїхали з ранку. Мене зустріла родичка, та ми з нею поїхали до міста Сокаль, а це ще 2 години. Там зосталася на 4 дні, тому що ці родичі не дуже хотіли, щоб я залишалась.
Я ризикнула та повернулася на Львівський вокзал, сіла до потягу у напрямку Львів-Перемишль. За ці дні у Соколі я домовилась з полячкою через українського друга, що погостюю в них з тиждень. Уночі з Перемишлю вони мене забрали до їх домівки у місто Добчице. Гарне місце і люди добрі, прийняли як свою. Дали мені усе для створення мистецтва. Допомогли з паперами. Потім я вже перемістилась до Кракова, знайшла інше місце у поляка та знайшла неофіційно роботу прибиральницею. Працювала два тижні, а потім вони мене кинули, більше не зв'язувались. Була в академії мистецтв у Кракові. Прийняли дуже люб'язно, навіть блокнот подарували, але, на жаль, була там тільки як вільний слухач, тому що я вже більше не студент. Мала змогу зробити декілька відбитків на тканині тушшю. Тут був безкоштовний транспорт, що радувало. Поляки дійсно допомагали дуже багато, за що дзенькую барзо!
Зараз я у Франції. Як я сюди потрапила? Я хочу закінчити артбук з історією та розповісти вам про це.
Моя сім'я залишилась в Україні. Я дуже переживаю за них. Нехай це божевілля вже скінчиться.
