Мені було 17 років і я навчалась на другому курсі художнього коледжу. Пам’ятаю, як під час Революції гідності в нашому коледжі попередили, що хто буде відсутній більше двох днів на навчанні, того відрахують. Бо це буде вважатись,
що людина поїхала на Майдан підтримувати революцію. Мене постійно переслідувала тривога і я ніде не могла заспокоїтись. Потім я була в Криму перед окупацією і моя тривожність ще більше посилилась. Може мені здається, але думаю що діти і підлітки дуже сильно відчувають навколишню атмосферу. І я пам’ятаю, що після окупації Криму в мене з’явилось чітке відчуття: ми наступні, з Донбасом теж може статись подібне. В той час я якраз перейшла на українську і навесні, коли ситуація почала загострюватись, траплялось, що попадала з друзями на вулиці в мовні сутички.
В Луганську були мітинги на підтримку Майдану, які влаштовували мої друзі і знайомі. Тож коли місто почали захоплювати, багато з них опинились «на підвалах» і це було дуже страшно. В моїй сім’ї стався розкол, бо всі родичі — крім нас з батьками і братом — пішли голосувати на псевдореферендум за «ЛНР». Коли в місті почали активно захоплювати військові частини, в нас різко відмінили навчання — наш коледж був недалеко від однієї з них. Тож мама відправила нас з братом до батька у Донецьку область, де було теж небезпечно, але спокійніше. І коли ми поїхали,
я знала що це надовго, а може і назавжди, але в мене не було сил плакати. Я була паралізована від усього що відбувалось.