У 2016 році склав іспит ЗНО в Сєвєродонецьку, де і навчався до евакуації. Тільки в моєму класі додалось майже 10 переселенців. Загалом переселенців, — дома деяких з них повністю знищені, — було дуже багато і жодного, хто б хотів жити в «руском мірє».
Вступив до Харківського Університету Будівництва та Архітектури, вітражі й деякі коридори якого зараз знищені через авіаудар по центру Харкова. В моєму улюбленому барі повилітали вікна (от тварюки????). Вступив я на спеціальність ПЦБ або зараз БЦІ — «промислове цивільне будівництво», для того, щоб відновлювати зруйновані будівлі та інфраструктуру Донбасу, коли він нарешті повернеться до України, хотів бути архітектором. У період навчання активно займався творчістю, розвивав навички, грав с гуртом в метро та підземних переходах, в барах та на стейджах, створював різноманітні перформанси, їздив на фестивалі по Україні, розширював коло творчості до самого захисту диплома. Потім почався карантин і через дефіцит робочих місць я поїхав до Лисичанська. Це був вже не ті Лисичанськ і Сєвєродонецьк, які я знав досі: міста знаходились в умовах можливої ескалації та під постійним тиском. Я тоді займався плівковою фотографією і познайомився з Віталіком Матухно та проєктом Гарелеї. Що я хочу сказати… Весь цей час — 8 років — я активно займався і досі займаюсь розвитком візуальної та аудіальної сучасної української культури. За більш ніж півроку до війни ми з сім’єю переїхали в Київ — батьки працювати, а я вступив до КПІ. Велике місто, багато творчих і цікавих людей. Батьки хотіли оселитися в Ірпені. Дім, що вони обирали, знищено, ну я, мабуть, чудом ще живий.