Єгор Кучерук
Краматорськ
Київ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Початок всіх заворушень пам’ятаю нечітко. Мені було 12 років, моє повсякдення складалося зі школи, англійської та плавання. Басейн знаходився в центрі, прямо біля міської ради. Заворушення були весною, напроти ради зібрався якийсь натовп і люди з прапорами, які я бачив вперше. Пам’ятаю, що було ще прохолодно і тому зрадів, що батько не відпустив мене на заняття.
Я нічого не розумів. Здається, я ходив в школу. Всі мої однолітки вихвалялися, звуки яких ракет вони чули вночі. Вони казали їхні назви та з розумним виглядом передбачували, як все буде далі відбуватися. Я не знав нічого. Хвалився тим, що міцно сплю вночі і мене навіть з гармати не розбудиш. Виходить буквально.
Дітей в класі ставало менше. Тих, хто не приходив, всі вважали слабаками та прогульщиками.
Батьки хотіли вивезти мене у Дебальцево до бабусі з дідусем, бо тоді в них ще не було гаряче. Ми думали, що туди не дістануться.
Нарешті виїхали до родичів у Вінницьку область, смт Стрижавка. Я не сильно добре знав цю частину моєї родини, тому довелося знайомитись на місці. Я терпів свою молодшу троюрідну сестру (разом зі старшою), грав на планшеті та дивився чемпіонат світу з футболу. Дивувався голу Ван Персі іспанцям, не вірив у розгром Бразилії в півфіналі, тихенько (щоб не розбудити весь будинок) радів золотому голу Гьотце у фіналі.
Зранку ми зідзвонювалися з батьком і обговорювали матчі. Він повернувся в Краматорськ працювати на завод. Перед цим він навчив мене рубати дрова і сказав, щоб я допомагав по дому.
Батьки вже думали про переїзд у Вінницю, але Краматорськ звільнили швидше — літом того ж року. Ми майже одразу повернулися. Я був щасливий. Мабуть, як Гьотце у фіналі.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Спочатку ми відбудовувалися. Село, у якому жила моя інша бабуся, було сильно зруйноване. У всій Селезнівці не було жодного цілого даху. Всім треба було його міняти і тому за гуманітарний шифер велися цілі війни. Листи битого і непригодного шиферу знімали і скидали на дорогу. Після того, як по ним проїзжали пару раз машини, він роздрібнювався і ставав схожим на щебінь. Так на дорозі вулиці моєї бабусі стало менше ям і просто земляна дорога перетворилась на шиферну. Такий от левел ап.
Потім я вчився любити своє місто. Воно почало змінюватись. В ньому з’являлись нові люди. Я вчився приймати їх у коло своїх друзів. Разом із собою, місто змінювало і мене.
Я звикав, що у всіх є складнощі, що у всіх є точки, де ця війна їм болить. Дивувався, коли за межами Донбасу хтось таких точок не мав. Це вирощувало відповідальність.
Частина моєї родини залишилась в Дебальцево. Вони боялися залишити те, що будували там все життя. Бабуся з дідусем до ковіду ще періодично приїжджали до нас отримувати українську пенсію, а от двоюрідну сестру та двох двоюрідних братів я вже не бачив як раз 8 років. Зараз ми по різні сторони барикад: вони в «днр» та росії, я з батьками тут. Відчуваю, як якась величезна частина мене та мого дитинства відривається і з кожним днем віддаляється від мене. Не знаю, чи колись вона зможе приєднатись назад.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Початок війни зустрів у Києві. До останнього з друзями сміялися і не вірили, що напад відбудеться. Здавалось, що світ занадто цивілізований зараз, щоб починати вторгнення в лоб. Я бачив російське вторгнення 2014-го, я звик, що росія багато бреше. Я думав вони знов якусь хуйню придумають лялькову. Якось медведчука там задіють чи шо, а, відповідно, зараз треба просто не створювати паніку і бути уважним.
Я якраз допрацьовував останній місяць на роботі. Смішно, що я звільнявся якраз через те, що компанія під фразами «ми міжнародні» працювала на російський ринок. За пару годин до вторгнення я сидів на кухні та надсилав резюме на вакансії графічного дизайнера.
Ну, а потім все. Не до вакансій.
Почав волонтерити. Довго не міг повірити у мистецтво.
Вже вірю. Зараз намагаюсь знайти себе у воєнній Україні. Не знаю, де і за яких умов я опинюсь. Не можу планувати нічого далі, ніж на два тижні наперед. Пам’ятаю, як було неможливо планувати на день вперед. Живемо. Пристосовуємось.
Зі стабільного — лише віра у перемогу.
