2014 рік. Мені 11 років. У моїй школі №21 свято «8 березня», лунають українські пісні, а у повітрі відчувається, що на порозі стоїть те, що має відібрати можливість співати українською вже зовсім скоро. Цю тривогу не сплутаєш ні з чим, бо вона огортає твою свідомість дуже швидко. Чітко пам’ятаю, як з березня по травень, коли сепаратисти вже вільно розгулювали містом зі зброєю, у нашій школі на урочистих заходах часто співали пісню гурту Скрябін «Сам собі країна». За цю пісню трималися, як за сенс, який має зберегти наше право бути Україною, а в голові лунало тільки одне: «Ти сам собі країна! Зроби порядок в своїй голові!» Але порядку ні в голові, ні в місті видно не було, бо місто перетворювалося на жертву експерименту «руського міру», де люди втрачали зв’язок із реальністю та починали поглинати пропаганду, яка і зіграла злий жарт потім з усіма нами. Представники тодішньої місцевої влади, а точніше колаборанти підбурювали людей, збирали проплачені мітинги та розвішували російські ганчірки на адміністративних будівлях, одним словом кликали російське пекло на українську землю. 
Квітень. Відбувається захоплення Управління СБУ, де сепаратисти і заволоділи великою кількістю зброї. Звідти почали записувати звернення з вимогою провести референдум для створення так званої «Луганської народної республіки». Жителі Луганська, які спостерігали за цими діями озброєних у масках людей, до кінця не розуміли до чого може призвести цей процес та наївно сподівалися, що життя під «народною» владою буде куди зрозуміліше та ясніше. Спостерігали за усім цим свавіллям і правоохоронні органи, які не реагували потрібним чином. Паралельно з усіма цими проросійськими настроями на мітинги за збереження єдності виходили луганчани, які були проти відокремлення за жодних умов. 19 квітня на мітинг за єдність України вийшли майже півтисячі українців, які вірили у збереження суверенітету до останнього, навіть коли почалися сильні зіткнення з проросійською групою людей. І за традицією російською пропаганди, як ви можете здогадатися – «активістів» з триколорами здебільшого привозили автобусами, адже на початку мітингів їхня кількість не була значно великою. Власне, фокус пропаганди був направлений здебільшого на те, що хотіли почути деякі луганчани: «Верховна Рада нас не чує», «Луганськ і Донецьк годують Україну, а самі потерпають від злиднів», «Нова київська влада – ворог, а росія – допоможе нам зміцнитися» і далі по списку. Російські технології змусили повірити людей у те, що без росії Донбас не зможе «процвітати». 
Травень. Наступний етап у цій пропагандистській кампанії – підключення російських каналів. Пам’ятаю ці відчуття: ти прокидаєшся зранку, за звичкою хочеш увімкнути український «Новий канал», а замість нього бачиш «росію-24». У той ранок ми прокинулися в окупації, бо саме через інформацію росія і протягує свої клешні. Також, у травні проводять псевдореферендум. А далі починається, те що називається наслідками «руського міра».
Червень. 1 червня проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську. Хоча перший напад на підрозділи прикордонної служби був здійснений ще 7 травня. Очевидці стверджували, що Луганський прикордонний загін лишався єдиною державною установою в Луганську, над якою на початку літа 2014 року ще майорів український прапор. Загалом цей місяць запам’ятався мені нескінченними повітряними тривогами, боями біля міста, серіями вибухів біля Луганської ОДА, блок-постами бойовиків біля дому, які також встановлювали «гради» біля житлових будинків. Саме цього місяця я вперше дізналася, що таке ховатися у підвалі, а до цього моменту бігти до нього, прикривши руками свою голову. Це був важкий місяць. Саме тоді я покинула дім. Довелося поїхати у Лисичанськ, а потім у Білолуцьк, адже біля Лисичанську теж кожну ніч велися обстріли. І тільки після Білолуцьку 18 липня я поїхала у Київ разом з мамою і маленькою валізою літнього одягу.
У Києві ми жили у знайомої, де крім нас ще мешкали в одній кімнаті декілька людей. Ми з мамою спали на одному матраці і перед сном питали себе, що робити далі в абсолютно чужому місті. У серпні ми знайшли волонтерів, які допомогли нам відшукати кімнату у передмісті Києва за хорошу ціну, також вони передали нам 4 тарілки та теплий одяг. До речі, ці тарілки досі у нас, адже я не можу описати наскільки я їм раділа тоді, у момент, коли ми не мали нічого «свого», крім невеликої валізи. Вже у вересні я пішла у нову школу, думаючи, що навчаюсь у ній максимум до жовтня, проте ні.
І тільки у 2015 році я поїхала в Луганськ на тиждень до дідуся і бабусі, у 2016 році знову, але вже крайній раз. Місто стало абсолютно чужим та далеким від мене. Люди звикли жити під вигаданим прапором там дуже швидко. Головний сенс цього міста став — виживання, але ніяк не процвітання.