Козенюк Софія
Костянтинівка
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Моя історія починається у маленькому місті Костянтинівка на Донеччині. Там я народилася та виросла.
Нині це ще Україна, але це місто в тій частині країни, в якій мешканці зовсім не знають нашої мови та дивляться російські телеканали.
У 2014 році (місто було під окупацією проросійських бойовиків з 28 квітня 2014 по 5 липня 2014 року, — ред.) у свої 17
я бачила, як у моєму місті збивали дітей БТРами, а зі шкіл робили військові частини. Російські найманці ґвалтували дівчаток. Ввечері працювала комендантська година. З юного віку я бачила жорстокість воєнного часу, смерть людей та розруху рідного міста. При цьому завдяки телеканалам жителі досі думають, що у Львові чи Києві знущаються з тих, хто розмовляє російською.
Мені завжди легко вдавалося виносити свої емоції на полотно. У мистецтві я виливала свою душу та підтримувала комунікацію зі світом. Днями я мріяла про навчання в художній академії.
Однак моя мрія дитинства жорстоко зруйнувалася під застарілими поглядами батьків, як і рідні землі під бойовими ракетами: «На творчості не заробиш... Все життя будеш у злиднях...»
Всупереч бажанням, моєю першою освітою стала економічна. Батьки хотіли дати мені «нормальну» професію. 4 роки технікуму я як могла відволікалася від економіки психологією та їздила на філософські турніри. У той же час я здобула ступінь психолога. І бігала до художньої школи після навчання до пізніх вечорів. Вигравала різні конкурси, про що свідчить невеликий стос різних дипломів та нагород.
Я пам'ятаю цю розруху, цей біль народу, цей жах.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Тому в 2015 році я мала дві мети: втекти зі зруйнованого міста і стати справжнім художником. Я ввела в Гугл запит: кращі художні академії країни. Так я дізналася про Львівську Академію Мистецтв. Побачивши цю назву, мене вже було не зупинити.
Не зупинити ані «бендерами» та «жорстоким насильством» над людьми, ані високими прохідними балами та складанням іспитів з предметів, які в мене були найслабшими — українська мова та історія України. Не зупинити було й словами викладачів художньої школи: «Навіть і не намагайся, ти не потягнеш... Там все куплено...», — і криками родичів: «Тебе там знищать... На що ти житимеш з такою професією?»
Я вступила. Перша у рейтингу. Всупереч цькуванню і тим, хто в мене не вірив. І ні слова українською не сказала. Після чого прожила там 6 років і з моїм донецьким минулим почувалася там не ізгоєм, а привілейованою.
Я мала декілька виставок у Львові. Я вела лекції для 500 людей. Готувала до вступу та підвищувала кваліфікацію художників. І все російською! Не тому, що я проти, а тому, що так можу сказати більше, а мене всі розуміють.
Але моя бабуся з Донецька досі дзвонить і каже мені: «Ты хоть там по-украински говори, а то тебя там обижать будут…» Наскільки сильна теле-дезінформація...
Потім у мене був важкий період. У мене діагностували рак шийки матки. Я пішла у пошуки себе. У мене відмовляли ноги. За допомогою занурення у духовність мені вдалося самостійно вилікуватися. Далі мій шлях лежав до Карпат — ближче до природи, усамітнення та духовності.
Рік я працювала онлайн — викладала в міжнародних університетах та школах психологію та анатомію живопису, цифровий живопис тощо. Тонкою ниткою у всіх моїх курсах був розвиток особистості через мистецтво, пошук та вираження себе сьогодення.
Протягом життя навколо мене збиралися втрачені люди, яким був потрібний світлий шлях. Мені подобалося запалювати інших і ставати частиною цього процесу. Допомагати їм бути щасливими. Подобається бачити палаючі очі.
Невже я нарешті відчула опору під ногами? Невже я нарешті займаюся СВОЄЮ справою?
Здобувши потужний досвід, я пішла з багатьох шкіл та створила свій проект для художників. Я не вчу там малювати, а вчу виявляти свій стиль, почерк. Це певна терапія художника.
Цей момент набагато важливіший, ніж знання анатомії. І результати колосальні. Художники починають малювати набагато смачніше та краще, знаходять свій шлях.
Після занурення у себе в Карпатах я поїхала до Києва. У місті Бориспіль оселилася моя мати, поїхавши від тієї війни.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
24.02. У Києві. В день мого дня народження. Мене розбудили о 5 ранку зі словами: «Почалася війна». Спогади невиразні, в повному поспіху та жаху. Тривога накривала з головою. 8 років тому в Донецьку я прокидалася з цим почуттям щоранку...
Страх лунав у повітрі. Я сподівалася, що не проживатиму жах війни повторно. Того дня я була у гостях у друзів. Із собою був лише айпад, ноутбук і те, що було на мені надіте.
Ми сиділи впритул до телевізора, діти плакали від вибухів. Ні про яке святкування вже й не йшлося.
Я намагалася заспокоїтись, як могла. До вечора вже всі втомилися бігати в бункер. Ніч була дуже важка, ніхто не спав.
Поруч із будинком падали снаряди, стіни тремтіли. Надходила величезна кількість повідомлень про жах у різних містах. Багато хто просто не міг повірити своїм очам.
Наші чоловіки вирішили піти добровольцями до бойових точок. Ми розуміли, якщо вони підуть, у будинку точно не буде безпечно.
Дорогою на шляху до мого будинку підірвали міст, поїхати і забрати речі було неможливо. Ми прийняли рішення взяти жінок, дітей та поїхати на Закарпаття. Один із моїх друзів, який здає житло, дав нам на якийсь час будинок безкоштовно.
Замість 10 години ми їхали з Києва 24 години без зупинки. Спілкуючись із людьми на заправці ми бачили, що більшість абсолютно не розуміє, що відбувається. Величезний потік машин, особливо ближчий до кордону. Пробки на трасах завдовжки 30 км.
Після трьох годин пробки ми вирішили проїхати пару кілометрів по зустрічній смузі та з’їхати на ґрунтовку. Нам пощастило. Ми доїхали решту маршруту за півгодини.
Зараз ми живемо всімох в одному будинку. У більшості магазинів не беруть безготівковий розрахунок. Зняти гроші навіть у касах неможливо. Води та інтернету немає, але ми разом.
Я не поїхала з України, але близько до кордону. Ті чоловіки, що встигли виїхати до загальної мобілізації (зараз нікого не випускають), пишуть мені, що їм соромно, що вони бігли як щури.
Мені теж соромно, що я в безпеці. А могла хоча б розносити їжу... Але… Я все ж таки вважаю, що кожен повинен займатися своєю справою.
Війна йде на декількох фронтах. Якщо всі будуть там, хто про це розповідати? Хто буде зберігати пам'ять? Я людина мистецтва, і я говоритиму мистецтвом. І всім раджу використовувати свої реальні вміння, а не йти на війну без будь-яких вмінь, бути гарматним м'ясом. Допомагайте тим, що дійсно можете робити добре.
