top of page

Анастасія Клименко

Сєвєродонецьк

Group_99.png
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.

2014 рік я майже не пам’ятаю, мені було 9-10 років. Все, що я можу згадати, це тільки те, як тоді на Лисичанськ скидали бомби з літаків, а я бігла за хлібом в магазин близько дома та чула все, що було в небі. Ми сиділи в підвалах з іншими людьми з будинку и намагалися заспокоїтись, поки по околицях міста гуділи танки. Кожен раз, коли ми чули «приліти» сидячи на кухні, моя бабуся сказала, що вона своє прожила, треба закривати помідори, а ви йдіть до підвалу. Потім моя мама розповідала мені, що в Лисичанську просто висіли кишки на деревах і я не могла то зрозуміти…

Це були невигадані історії.

IMG_7964_1.png
IMG_1618_1.png
IMG_7962_1.png
"Де ви були ці 8 років?"

Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.

Всі 8 років я була в рідному місті. Я майже нічого не пам’ятаю зі свого дитинства. Можу сказати тільки, що після 14-го року в мене був ПТСР (*посттравматичний стресовий розлад), довгий час я лякалася гучних звуків, але я була дуже маленькою и моя пам’ять то просто витіснила з моєї голови.

IMG_7963.png
IMG_7965_1.png
Group_101.png
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?

Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?

Моя мама працювала в організації, де допомагала людям с окупованих територій. Увесь тиждень я прокидалася зранку від розмов моєї бабусі з мамою: вони обговорювали, що робити, якщо війна прийде до нас. Ми всі вірили в те, що це знов якось пройде повз наше місто. Я була єдина з усіх, у кого була паніка. Я говорила, що треба зібрати тривожну валізку. За кілька днів до 24-го я вперто казала, що нікуди не поїду і це мій дім.

 

24 лютого, 8:20 і я стою зі своєю репетиторкою на банкоматі в величезній черзі. Повз нас проїжає машина без передньої частини, за кермом поліціянт. Він зайшов в під‘їзд на хвилин 5 і потім виніс все в ковдрі. 8:28, мені дзвонить мама і каже, що о 9:00 ми їдемо навіть не знаємо куди. В 8:30 я була вже вдома і десь через 8 хвилин ми з бабусею почули перший вибух… Перший, в який я вже попрощалася зі своїм життям. Через хвилини дві стався другий і весь час я не могла навіть поворухнутися, в мене почалася ПА (*панична атака), я не могла нормально дихати і намагалася забрати хоч якісь речі.

 

Приблизно о 9:05 ми були вже в машині на перехресті з братом та мамою і почули третій вибух. Момент, у якому хотілося просто зупинити час і не відчувати всього цього жаху. Зараз я знаходжусь в Варшаві, намагаюся знову робити фотографії, знімати відео, позбутися кошмарів, тривожності та звикнути до гучних звуків і вертольотів. В майбутньому мені хотілося би зняти документальний фільм про все це, історії людей та інше. Не можу сказати тепер нічого конкретного за майбутнє, бо я зрозуміла, що кожен день може стати останнім і треба насолоджуватись усім, що ти вже маєш і не опускати руки.

IMG_5963.png
bottom of page