Моя мама працювала в організації, де допомагала людям с окупованих територій. Увесь тиждень я прокидалася зранку від розмов моєї бабусі з мамою: вони обговорювали, що робити, якщо війна прийде до нас. Ми всі вірили в те, що це знов якось пройде повз наше місто. Я була єдина з усіх, у кого була паніка. Я говорила, що треба зібрати тривожну валізку. За кілька днів до 24-го я вперто казала, що нікуди не поїду і це мій дім.

 

24 лютого, 8:20 і я стою зі своєю репетиторкою на банкоматі в величезній черзі. Повз нас проїжає машина без передньої частини, за кермом поліціянт. Він зайшов в під‘їзд на хвилин 5 і потім виніс все в ковдрі. 8:28, мені дзвонить мама і каже, що о 9:00 ми їдемо навіть не знаємо куди. В 8:30 я була вже вдома і десь через 8 хвилин ми з бабусею почули перший вибух… Перший, в який я вже попрощалася зі своїм життям. Через хвилини дві стався другий і весь час я не могла навіть поворухнутися, в мене почалася ПА (*панична атака), я не могла нормально дихати і намагалася забрати хоч якісь речі.

 

Приблизно о 9:05 ми були вже в машині на перехресті з братом та мамою і почули третій вибух. Момент, у якому хотілося просто зупинити час і не відчувати всього цього жаху. Зараз я знаходжусь в Варшаві, намагаюся знову робити фотографії, знімати відео, позбутися кошмарів, тривожності та звикнути до гучних звуків і вертольотів. В майбутньому мені хотілося би зняти документальний фільм про все це, історії людей та інше. Не можу сказати тепер нічого конкретного за майбутнє, бо я зрозуміла, що кожен день може стати останнім і треба насолоджуватись усім, що ти вже маєш і не опускати руки.