Роман Каменда
Сєвєродецьк
Рівне
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
У 2014 я навчався в 11 класі. Пам‘ятаю, що найстрашніший день у Маріуполі був 9 травня. Скажу одразу, тоді я не зовсім розумів — хто на якому боці, але тоді я вперше в житті побачив, як вбивають людей. А бачити центр свого міста залитим кров’ю це не те, що я б хотів бачити перед випускними іспитами.
Тоді, пам‘ятаю, так звані «днр» захопили власть у Маріуполі на 3 тижні. Все завдяки великої кількості зрадників у місцевій владі. Але майже за один день їх вигнав з міста щойно створений батальйон «Азов» та підрозділи ВСУ.
Далі усе літо ми з друзями спостерігали за тим, що коїться у Донецьку та околицях нашого міста. Я жив у самому крайньому районі Маріуполя, далі — тільки декілька селищ та кордон з РФ. В 2014-му ми іноді прокидалися вночі від мінометних обстрілів блокпосту, який стояв на відстані 1 км від мого будинку.
Тоді я вперше в житті почув свист снарядів. Пам‘ятаю, що дуже перелякався цього. К кінцю 2014 бої перейшли переважно на донецький напрямок.
23 січня 2015 року ми зібрались у мене вдома з моїми друзями. Вранці 24 січня ми прокинулись, не було ні світла, ні газу, ні води. Але пізніше ми почули залп «граду». Ми навіть і не думали про те, що це летіло в наш бік. У момент першого ж взриву ми всі попадали на підлогу та почали перебиратися у коридор. Це було дуже страшно і дуже довго (так здавалося, бо в такі моменти час триває дуже повільно). Після обстрілу ми дуже швидко зібрали речі та вирушили до моєї мами, вона була також на Східному (наш мікрорайон).
Так я в перший раз потрапив під обстріл.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Після 2015 року ми навіть почали забувати, що таке постріли та вибухи.
Я пішов здобувати вищу освіту, паралельно працював офіціантом, барменом у нічному клубі. Саме тоді я захопився діджеїнгом та в 2016 вперше виступив на вечірці. Життя налагоджувалося. Також змінювався і Маріуполь! Це відбувалося прямо на очах. Літо 2017 року — на сьогодні — було кращим в моєму житті! Тоді ми с друзями почали влаштовувати дуже круті вечірки, на які приходило по 200-300 людей (для Маріуполя це дуже багато). Також того літа трапилось щось неймовірне. Тоді в Маріуполі провели перший MRPL city festival, лайн-ап в якому був неймовірний!
Ми с друзями довго думали, що це фейк. Тому що нічого такого в Маріуполі не було ніколи! Але ми придбали квітки та побачили, що це правда! Море, пляж, улюблені артисти та діджеї, здавалося, що ми у Києві на Атласі, але це був Маріуполь! Тепер такий фестиваль проходив кожне літо. У 2019 році я вирішив вирушити до Києва. Мені дуже пощастило с працевлаштуванням, я почав працювати у барі, на який раніше дивився тільки через інстаграм. Там я також встиг виступити декілька разів як ді-джей. Але у 2020 мені вимушено довелося поїхати додому, бо весь світ захопила пандемія. Після карантину я знайшов роботу, завдяки якій багато подорожував Україною. Багато часу пробув у Одесі, Запоріжжі та Харкові. Але згодом повернувся до Маріуполя. За цей час він став дуже комфортним та гарним, тож я вирішив залишитись там. 2021 рік був неймовірним, ми влаштовували дуже багато івентів, відкрилося дуже багато крутих закладів. Згодом я почав грати в них музику та заробляти на життя улюбленою справою.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
23 лютого я грав сет у барі. Після ми с друзями вирушили на афтерпаті. Близько 3 ранку мені зателефонувала мама та сказала, щоб я ні в якому разі не їхав додому, тому що лунали дуже потужні вибухи. В те, що все станеться так, як сталось, ніхто у місті не вірив. Отже, я поїхав до дому. 24 лютого прочитав новини, а близько 12:00 ми вже збирали речі та думали, куди їхати далі. Вирішили йти пішки до наших родичів, що жили на першому поверху, бо у них було сховище. Пройшовши 5 хвилин, я почув свист «градів» в небі та одразу впав на землю (в калюжу, якщо чесно, але було все одно), мама побігла до ближайщої школи. Цього разу нам пощастило — прилетіло буквально в 200 метрах від нас. Ми швидко підібрали речі та продовжили дорогу. Наступні три дні ми залишались у родичів. Таких сильних обстрілів ми ніколи не уявляли. Тому на ранок четвертого дня ми вичекали паузу та вирушили у приморський район нашого міста, у нас була вільна квартира там. Тоді місто ще не було взято у кільце, тож ми думал там буде безпечніше. Через декілька днів почалось справжнє пекло…
Спочатку вимкнули світло разом зі зв‘язком, через день — постачання води, через 2 дні — газ… Продуктів харчування майже не вистачало. Перше, що закінчилось, це м‘ясо. Тоді ми зловили декілька голубів. Зварили бульон, м‘ясо — в кашу.
Наші друзі декілька разів спробували виїхати, але все марно, дуже сильно обстрілювали. 14 березня ми вперше побачили колону з машин із білими прапорами та написами «Діти».
15 березня ця колона не знала кінця. Люди під обстрілами стояли у пробці довжиною в декілька кілометрів. Наші нерви не витримали і 16 березня зранку ми вирушили та за 14 годин дісталися Запоріжжя (зазвичай ця дорога триває 3-4 години). Зараз я у Києві, родичі у Словенії та Австрії. Нам дуже пощастило, що ми всі цілі. З першого ж дня мого перебування у Києві знайомі допомогли з роботою. Доки йде війна я не можу прогнозувати своє майбутнє, але я намагаюсь щось з цим робити.