Богдан Іванюк
Маріуполь
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Свої 11 років я пам'ятаю туманно. Крім подій 24 січня 2015 року в моєму рідному місті — обстріл району Східний, який також з 24 лютого 2022 року почав зазнавати жорстоких обстрілів.
Тоді я їхав з матір'ю на таксі додому з тренування. Я не розумів чому всі люди в паніці, чому мати збентежена, таксист поспішає — все здавалося якимось незвичайним і підозрілим. По радіо безперервно крутилася новина про вторгнення російських військ на територію Маріуполя, але тоді я, нічого не розуміючи, продовжив займатися тим, що для себе вважав за потрібне.
Через деякий час лише я зрозумів, що сталося насправді. Я ніколи б не уявив, що це пекло, у якому опинились люди тоді, повернеться знову тільки в багаторазовому розмірі. Ті, хто залишився живим, ніколи не забудуть те, що зробила російська федерація на території нашого міста, держави, що війна зробила з людьми, скільки людей загинуло, скільки життів обірвалося.
2014 рік нам показав дорогу до патріотизму та ідентифікації себе як людини, чия культура раніше була сегрегована і не сприймалася вона чимось значущим для інших, особливо для росії, яка намагалась знищити нашу культуру. Проте Українська культура це щось більше, ніж Тарас Шевченко. Наша культура це ще й модернізм, символізм, український футуризм та неокласика. Я радий, що здебільшого люди не мовчать, але найголовніше у цієї ситуації діяти, а не здаватися. Справжній патріотизм виражається не так на словах, скільки на вчинках, адже людина може бути корисною своїй країні лише у тому випадку, якщо ясно розуміє її.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Для мене, насамперед, ці 8 років пройшли з позиції нейтралітету, адже з початку війни в 2014 році я не розумів, що відбувається за межами Маріуполя. Думав, що мене це «не стосується». Але після подій 24 лютого 2022 року моє життя більше не буде таким, як раніше.
Саме ретроспективне почуття змушує повертатися у той час, коли ми зустріли війну,, перебуваючи у пошуках помилки, яка могла призвести до цієї жахливої події. На жаль, правда лежить на поверхні, адже звичайна людина з Маріуполя, Сєвєродонецька, Лисичанська та інших міст невинна, що російська вертикаль влади вирішила забрати українську територію собі, при цьому знищуючи житлові квартали з людьми.
Кожне почуття, кожен позитивний і не дуже момент у моєму житті я прожив у моєму рідному місті, в якому міг би залишитися жити, якби не одне «але»: все те, що було для мене чимось значущим, чимось улюбленим і чимось приємним (як якийсь асоціативний ланцюжок до місця), тепер зруйновано разом зі мною та моїм життям.
Перш за все Маріуполь був містом про емоції. Кожна його визначна пам'ятка — чи то модернізм, чи то якісь сучасні рішення для урбанізації міста — були чимось більшим. У ньому була своя душа, атмосфера, колорит, різна діаспора, що успішно асимілювалася, адже маріупольці — це насамперед про доброту і щедрість, веселощі та емоції, взаємодопомогу та підтримку. Якби ви мене запитали, чого мені не вистачає зараз у моєму житті, я без роздумів відповів би: того, що більше не повернути.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Моя ситуація не з простих. Я спочатку вважав, що місто знищать, але, як і будь-яка інша людина, що була в аналогічній ситуації, не хотів в це вірити.
На превеликий жаль моя сім'я не подбала про те, щоб вчасно вивезти нас у безпечне місце. Пробувши в Маріуполі з 24 лютого до початку квітня, я все ж таки зміг виїхати, залишивши з собою тільки пам'ять, що свідчила все ж таки про безтурботне і не нудне життя в містечку, що стрімко розвивалося.
Зараз я перебуваю за кордоном, як і всі ми, намагаючись налагодити своє життя. Проте мене не влаштовує бюрократична машина Євросоюзу, і в найближчій перспективі моя подорож продовжиться, цього разу на інший континент.
Багато планую, але без мрій, розуміючи, що своїми планами можу лише розсмішити, і просто живу сьогоднішнім днем, змішуючи все це з нотками болю та апатії.
Не впевнений, що в нинішній ситуації можу морально впоратися з тим, що сталося зі мною, що відбувається у світі. Але точно відомо, що моє життя на цьому не закінчується, і треба рухатися далі. Це маленький, але шанс дізнатися про життя за кордоном.
Без знання мови — це як гра, в якій є дефолтний квест для виконання, але він ще більш важкий, коли розумієш, що доведеться це виконувати в реальному житті.
