Третього лютого я переїхала до Харкова, влаштувалась на швейну фабрику і тяжко працювала там по 12 годин. Пам'ятаю, як на зміні мріяла про те, що скоро прийде весна  і ми з подругами будемо гулями набережною Харкова і пити матчу. Я так скучила за цим містом та людьми, я не була тут майже 2 роки.
Але 24 лютого Путя все круто повернув. Я прокинулась о шостій ранку на роботу в своїй гостинці на Салтівці та почула вибухи. Поки я спала, мені здалося, що то ненасправді, але вже вставши я зрозуміла як це поруч, та побачила, що люди за вікном тікають з міста. Стало зрозуміло, що на роботу я не їду. Мені подзвонив мій хлопець, — він був на той момент в Сєвєрі, — і сказав, шо почалася війна; а декілька днів тому він був  у мене і ми говорили про це, про то шо русакі нападуть ближчим часом, що, сука, і трапилось. 
Перше, що я зробила після того, як попанікувала від вибухів — я сіла їсти курячі шлунки, які приготувала напередодні ввечері на роботу. Я їла, плакала і думала про те, шо мені робити і як діяти. Я розуміла, що мені потрібні сили: я фізично та емоціонально була вже виснажена через роботу, але треба було зібратись. Я склала валізу з речами на ближчий теплий час, склала в рюкзак білизну, їжу, книгу, фотоальбом та перцевий балон (тепер не знаєш від кого прийдеться захищатись), в поясній сумці були документи, зубна щітка, зарядка та всі мої гроші — 4000 грн. 
З цим багажем я побігла до своєї подруги, яка жила зі своїм хлопцем в 4 км від мене. Для Харкова це джекпот. Квартира в них велика та і разом не так страшно, в них вже і будемо думати, як діяти далі. 
Там ми і провели 10 жахливих двів під обстрілами, дві доби я не виходила з квартири. Я пам'ятаю, що моніторила новини кожні дві хвилини майже весь день. Розмови з друзями та родичами були короткі, сумні та напряжні. Коли не було зв'язку, доходили тільки повідомлення с текстом: «ти жива?»
Батьки служать в Сєвєродонецьку. Коли в перший день русаки уєбали по аеропорту, то їх направили в інше місто. Їм довелося забрати малих братів та виїхати з ними в невідомому напрямку. Мене вони вже не могли забрати, так як руські оточили місто, мені залишалось тільки чекати.
Коли запаси їжі закінчились, довелось робити вилазку до мене в хату під обстрілами. Йти до магазину було не варіант, бо черги займали по 4 години, а це дуже небезпечно для життя. Нам пощастило, що моя бабуся із Сєвєра передала мені гостинці з дому — сало та горіхи: круто, ми проживемо ще трохи. 
Останньою краплею були авіаудари. Ми всі ці дні бігали з одинадцятого поверху на перший, спускалися у підвал та ховались за міцними — на нашу думку — стінами, але розуміння того, що ніщо із цього нас не захистить, вже прийшло. В будинку не було світла, води та опалення, було страшно приймати душ та ходити в туалет, бо повітряної тривоги не було — ми одразу чули вибухи та бачили їх, прильоти були в наш двір та в сусідський будинок; ми одразу вийшли і дивились, як палають чотири квартири. Я ще не знала, що то все ще квіточки. 
На десятий день я поїхала. Було страшно і складно евакуюватись. Мій хлопець все ще був в Сєвєродонецьку, я не хотіла їхати без нього. Коли така можливість з'явилась, я не вагаючись вирушила. У нас був план: ми їдимо обидва до Львова і зустрічаємось там; як ми туди потрапимо було незрозуміло, до залізничного вокзалу з Сєвєра було вже дуже складно дістатися, бо палива в місті вже не було, а про таксі можно навіть не думати, такого вже не існує. Мені пощастило: на Салтівку також вже ніхто не їхав і дістатись з відти до вокзалу було тією щє задачею, але я зустріла таксиста в своєму дворі і змогла домовитись з ним наступного дня о шостій ранку вивезти мене до вокзалу, де я сіла на евакуаційний потяг. Я чекала його 5 годин на пероні, стояла на морозі і не відчувала ніг. До міста Лева нічого не йшло, я сіла на електричку до Тернополя. Я знала що це поруч і звучало дуже безпечно.  Електричка була переповнена , люди їхали на підлозі, на підлозі спали діти, ходили в туалет на сцепку, всі сварились і не могли спати. Електричка не робила зупинок. Їхала я 20 годин, а звідти маршруткою до Львова. Тільки коли я заснула в ній, я зрозуміла, що не спала 10 днів. То був не сон, то були двадцятихвилинні закривання очей. Я була щаслива, що знаходжусь в безпеці. Ніколи в житті я не відчувала такого страху, як там — під обстрілами: ти нічого не контролюєш і нічого не можеш вдіяти, ти хочеш тільки вижити і все для цього робиш.
У Львові мене зустрів знайомий з мого міста. Ми бачились один  раз в житті і ця людина прийняла мене до себе додому — поки ми не знайдемо житло. В той же день приїхав і мій хлопець, я була неймовірно щаслива, бо ми разом, ми живі і цілі.
Перші дні мені було моторошно на вулиці, я лякалась гучних звуків.
Класні галичани з таким приростом «туристів» у своє місто загнули дуже високі ціни на оренду житла, тому було дуже складно його знайти, але світ не без добрих людей і хлопець, з яким ми познайомились на фесті, допоміг нам знайти квартиру, і тепер ми змогли забрати моїх братів до себе — їм 13 та 9 років, а батьки на фронті. Тепер ми молода сім'я, цікаво вийшло. Всі наші родичі також виїхали до Львова, всі ми залишились безхатьками і тепер Галичина — наш дім. Тут я і працюю, придбала нову машинку і розпочала виробництво на дому, вже отримую замовлення від друзів з ЗСУ на тематичні шеврони та футболки, відсоток з прибутку, звісно, полетить донатом на теж ЗСУ, бо ми в стороні не стоїмо, а підтримуємо, як можемо, нашу державу. Для мене це особиста історія, бо на війні моя мати.
Я сподіваюсь на скорішу перемогу і на світле майбутнє всіх українців, які розуміють, що відбувається. А ті пацюки, що мене тут додому або в росію відправляють — хай губляться. Я не дуже сумую за містом, за речами та спогадами, бо мене гріє думка, що всі мої кохані люди не там, а більш-менш в безпеці.