Відповім спочатку на друге питання: так, вірив, знав, бо друзі з ЗСУ та батьки моєї дівчини за місяць до того сказали мені, шо русня полізе по унітази. Повітря в мене вдома на зйомній квартирі ставало все важче і важче, напруга зростала погодинно у моєму колі; ті, хто не вірив, казали: «Та не гони, ты шо, какие русские?» Тоді я ще не знав, шо вони йобані унітазні орки. 23 числа, коли писав дату на дошці, я відчув, шо пишу це останній раз, та дата так й написана у моєму центрі. В 6 ранку мій найкращий друг, сусід і колега-вчитель розбудив мене і сказав: «Керыч, вставай война», — я не був здивований, подивився відео в телеграмі, як русня перетнула кордон у Чорнобилі… Зібрав евакуаційну сумку, до Сєвєра вже почало прилітати, я пішов до батьків і просто охуїв: мати сказала, шо путін, то сука, а расія, то хуєсосія, а батько спитав: а шо, маємо у місті ТРО або якусь самооборону? Його слова: «Сынок, знаешь какая у тебя фамилия?» Я кажу: «Знаю, козацкая». А батько відповідає: «Вставай, козак, идем на Ледовый, там штаб — запишемся». Ми пішли, а точніше — біжали, бо вибухи були вже поряд. Це був найстрашніший похід у Льодовий палац. Прийшло всього 150 чоловік, і я зрозумів, скільки в нас «триколорних» у місті. Побачивши Гайдая та Стрюка, став більш спокійним. Нас записали, поділили, на наступний день я вийшов патрулювати місто. Без зброї. Зі зброі мав свій флобер та «перець». На наступний день орки підійшли ближче та почали сильніше гатити, мене відправили на мішки — насипати  на позиції пацанам. Майже всі 14 днів у Сєвєрі я простояв у воді на СТК, сипавши той пісок. Інші розливали «коктейлі», варили їжі, патрулювали та волонтерили. Було приємно бачити ті очі хлопців з Рівного, коли приїхала газель с 30-ма мішками на один із постів, і то були найприємніші слова подяки. Тоді я зрозумів, шо той ссаний мішок може спасти тому хлопцю життя, а він буде берегти моє. Моя дівчина була у Харкові, сиділа на Салтівці у підвалі. 4 березня під наш з батьками будинок прилетів «град» і дверей у підвал та бойлерної взагалі не стало. Мати почала кричати, панікувати, просила батька відправити її хоч куди. Перший раз я був в шоці від того, що матері так страшно: то була істерика, сльози і сміх під вибухи в одному флаконі. Вона поїхала до села. Поїхала, шоб поговорити зі своїм сусідом через паркан 2 неділі і поховати потім його у власному ж дворі. Сусіда вбили орки… Я в той час вже скинув гроші Аліні і сказав, щоб вона їхала до Львова, і сам почав шукати варіанти вибратись. Це ставало все важче і важче. Мій батько відвіз мене з моїм другом на Лиман, так як з Лисичанську вже нічого не їздило, то був також йобаний тріп. Після майже 40 годин я обійняв свою жінку у Місті Лева. Зараз 9 липня, ми у Львові, я тут вже як свій. Батьки також зі мною, майже всі друзі теж. Я дуже радий, шо всі живі, виїхали з того мраку.
Стосовно того, що планую робити. Коли приїхав до Міста Лева, став на військовий облік. Якщо покличуть — піду і вже боятись не буду, бо русня, то не люди. Працюю, допомагаю тим, хто взагалі нічого не має. Виховую братів справжніми козаками, розповідаю їм Історію України і наші значущі події в цій боротьбі за волю протягом тисячоліття. До Європи не поїхав і не буду до перемоги. Вважаю, що я тут набагато корисніший. Львів, то мій останній «блокпост», якщо полізуть картошки, мені подзвонять, навчать та будемо робити з них драники! Про майбутнє не думаю взагалі, живу одним днем. Житла більше не маю, все починаю спочатку, ну і, звісно, день не проходить без посилу у всесвіт: шоб вся русня здохла. Не молюся, бо не вірю у бога. Його нема, бо русаків бог би не придумав!