Війна прийшлася на мій випускний. Мені було 17 років і я закінчувала 11 клас у рідному Сєвєродонецьку. І тоді, насправді, я зовсім не цікавилася політикою, в голові були лише завершення навчання, ЗНО та вступ на журфак. Але у плани РФ мої амбіції не входили. Складати іспити довелося у Харкові. Молодість та передчуття нового тоді затьмарили мені сприйняття реалій. Від'їзд до великого міста, навіть ненадовго і навіть в умовах війни, здалося швидше пригодою, ніж вимушеною мірою. Вплинуло також і те  що у 2014-му моєму місту вкрай пощастило, у порівнянні з іншими населеними пунктами. Окупація хоч і була, але без шаленого вторгнення, та й досить швидко місто повернули до України. Я навіть не встигла зрозуміти змін, або ж занадто сильно зосередилася на собі. Проте один момент таки чітко залишився у пам'яті: 8 поверх, квартира моїх батьків, я сиджу за комп'ютером, батько палить на балконі. Вибухи. Я підстрибую на місці та біжу до вікна, туди де тато. 
— Лисичанськ страждає, — єдине, що він сказав. 
Я дивлюсь у бік сусіднього міста (з наших вікон відкривається гарний вид на Лисичанськ та його житлові квартали). Просто на моїх очах снаряди бьют у багатоповерхівки. Розуміння що прямо зараз там помирають люди, там потрібна допомога, але одночасно повне безсилля у мозку 17-річної дівчини дають дивний ефект прийняття ситуації. Прийняття, яке віддає фізичною біллю у грудях. І все.
Як я вже сказала, звичне життя повернулося  швидко, як тільки військові України зайшли назад у місто. А я успішно вступила до харківського університету на заочну форму. Жити продовжила у Сєвєродонецьку, влаштувалася на першу роботу і робила перші кроки у дорослому житті у все ще українському молодому місті.