Марія Дзюба
Маріуполь
Львів
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Я народилася у місті Маріуполі.
Солоне зеленувате море, різнокольорові клаптики полів з культурними рослинами зрідка змінювані короткими лісосмугами — і так аж до самого горизонту, коли виїжджаєш за місто. Ці образи назавжди зі мною, найрідніші для мене.
Усі події тих часів для мене туго сплелися з моїм 11 класом: початок навчального року — початок Революції гідності, кінець навчального року — кінець мирного життя.
Вочевидь мої батьки дбали про мою безпеку, а разом з тим — про моє незнання. Дати, які були повністю пропущені мною, усе, що я бачила навкруги — не складалося в єдину картину; події тих часів, які відбувалися в моєму рідному краї, можна сказати — у мене під носом, стали для мене справжнім відкриттям вже набагато пізніше. От деякі дати та події, які відбувалися одночасно, але мали зовсім різний присмак для мене, великі зміни для моєї країни.
Мій сімнадцятий день народження у березневу суботу 2014 року. Я вперше в житті спробувала вино, здається, його подарували моїм батькам 18 років тому. Воно смачне, я сп’яніла та несерйозна, всім від мене смішно — в цей же час в Маріуполі мітинги та заворушення на тлі проведення референдуму в Криму, проросійські активісти вимагають референдум у Маріуполі.
Травневі свята того року поєднувалися з Пасхою, тож на дуже довгі вихідні ми — до села. Під час святкування у батькових друзів хтось з дітей випадково знайшов відео на ютубі: пустий проспект, — тоді ще Леніна, — все відбувалося поблизу підземного переходу, на озброєну людину в зеленій формі йде п’яний чоловік, щось пафосно кричить йому, типу: «Ну, давай, стріляй!», — і той стріляє, п’яний чоловік падає на асфальт, поряд розтікається калюжа крові. Хтось із дорослих побачив, що ми дивимося; нам одразу ж наказали вимкнути те все і взагалі піти погуляти. У мене не вкладалося в голові: в моєму місті, рівно там, де я проходила нещодавно і ще обов’язково ходитиму, когось убили. Як це може бути, для чого? В той самий момент у Маріуполі сепаратисти робили спроби захопити будівлю мерії, згоріла будівля управління Міністерства внутрішніх справ, після всіх подій були загиблі. Ці місця я завжди проїжджала на шляху до ліцею, тож не помітити такі зміни було неможливо.
Закінчився навчальний рік, ЗНО в Донецькій та Луганській областях було відтерміноване, тому що ніхто не міг гарантувати нам безпеку під час проходження тестів, тож спочатку здавали діти з інших областей, а далі ми — поїхавши у більш безпечні регіони.
Тести ЗНО я складала в Запоріжжі — перший раз, коли я виїхала за межі рідної області. Я дуже нервувала, навіть не думала про перегляд якихось новин. Єдине, що мене цікавило тоді — скільки балів я наберу, чи достатньо цього буде для вступу. Здавалося, що від цього має залежати все моє подальше життя. А десь приблизно в цей період був збитий Боїнг МН-17, загинула величезна кількість людей. Військові дії в Луганській та Донецькій областях вже вирували на всю, а я ніби жила в паралельному всесвіті зі своїми проблемами та клопотами.
Обираючи між вишами я звичайно мріяла про творче коло, купу цікавих завдань, малювання, саморозвиток, гарних та розумних одногрупників. Мої батьки прагматичніше дивилися на цей процес, їм важливо було, щоб я точно вступила цього року, бажано на бюджет; я була не впевнена в собі — мої батьки також. Отже, документи я подавала у два вузи Маріуполя, Донецьке художнє училище. «Куди ще? — думали ми. — Київ далеко та дорого, Харків теж не непогано — там багато творчих вишів». Так ми з бабусею поїхали до Харкова потягом, пробувати свої сили на творчому конкурсі — уперше в життя я їхала потягом. Ми проїжджали повз Донецьк, перед цим містом наш потяг явно загальмував, хтось почув постріли, бабуся крикнула, щоб я пригнулася. Тих пострілів я не чула, або не могла ідентифікувати тоді звуки, як постріли. За реакцією людей навколо тоді складалося враження, що нічого страшного не відбувається: все як завжди, нічого незвичайного. Я навіть могла подумати, що вони просто кепкують з мене, якісь звичайні звуки видають за постріли.
Я провалила творчий конкурс в академію та ледь проходила на контракт, була дуже засмучена цим. Додому в Маріуполь ми вже поверталися автобусом. Спочатку наш потяг запізнювався, а потім повідомили, що цим маршрутом потяги поки що перестають курсувати — це «поки що» затягнулося на 8 років.
Вокзал вже обріс мішками з піском, зал очікувань був переповненим різними людьми, які прибували і прибували, більшість з них мали однаковий вираз обличчя — знедолення. Всі чогось чекали, стало дуже багато людей у військовій формі. Таку картину можна було спостерігати на всіх вокзалах Харкова тих часів.
Далі — перший навчальний рік в університеті, знову бойові дії в Маріуполі. Страшний обстріл Східного району міста та багато загиблих.
Вже за рік я повернулася додому, нові реалії: в Маріуполі тепер також багато військових, на виїзді з міста — окопи та блокпости, надписи в полях «обережно: міни!» та ближче до вечора — відлуння недуже далеких вибухів та пострілів. А найголовніше, що всі знову сприймали це, як нічого незвичайного.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
В принципі, весь час з моменту вступу я провела у Харкові. Спочатку я отримала ступінь бакалавра за спеціальністю «Екологія», але своїх мрій про Академію я так і не змогла покинути. Пройшла підготовчі курси та вступила на «Графіку», одразу на другий курс. За три роки академія була закінчена. Серйозні стосунки, перша серйозна робота.
Вже пізніше я обмірковувала своє рішення про вступ саме до Харкова і зрозуміла, що саме війна виштовхнула мене за кордони рідної області. До того я жодного разу не виїжджала далі Святогірська. До речі, зустрічалося мені дослідження, де йшлося про те, що жителі Донецької та Луганської областей мало коммунікували з іншими областями, таким чином вони варилися у власному соку, формували власні еліти, власні поняття про потреби країни; якщо й виїжджали кудись, то скоріше за кордон, перш за все — в росію, часто-густо контакти із західними регіонами України обростали стереотипами та байками, а ставлення до жителів тих регіонів було різко негативним.
Найбільше на мене, думаю, вплинув вступ до Харкова. Вступ будь-куди не у рідному місті вплинув би на мене так само. Відбулася така важлива для становлення дорослої людини сепарація від батьків. Абсолютно новий спосіб життя, усе з чистого листа, де тільки ти сама відповідаєш за свої дії, ставиш собі цілі, шукаєш себе нову чи просто відкриваєш себе для себе, звичайно, вчишся долати труднощі.
Було класно опинитися у новому місті, все склалося добре, проте я не можу сказати, що від’їзд із дому не був для мене дуже болючим. Поїхавши з речами в середині серпня, я не бачилася з родичами до самого нового року (мости, що лежали на шляху, потребували серйозного ремонту після бойових дій). Так довго не бути вдома було складно.
Я точно знаю, якщо би не початок війни, я, як усі інші студенти, мала би змогу їздити додому частіше, ніж два рази на рік. Могла би проводити більше часу з рідними, не обираючи — з ким цього разу я проведу увесь час, а до кого забіжу на пару годинок через брак часу.
Увесь час я розуміла, що мій край є небезпечним: від початку війни викладачі не оминали цієї теми; одногрупниці, чиї родичі то виходили на зв’язок, то знову зникали; прильоти снарядів до подвір’я чиїхось батьків…
Але разом із тим ця тема стала швидко буденною — небезпека та страх, про які повідомлялося, затерлася. Мабуть, відправною точкою, коли мене просто прорвало від жаху та розпачу про події, які тут і тепер відбуваються в нашій країні вже стільки років, але до них усі звикли настільки, що залюбки запрошують російських співаків і кричать: «Іскуство внє палітікі», — так от цією відправною точкою для мене став перегляд серіалу «Спіймати Кайдаша». Ми дивилися з моїм хлопцем цей серіал навесні 2021-го року. Події розгортаються у звичайному українському селі у проміжку з 2004 (від початку президентства Ющенка) по 2014 рік — до вторгнення російських військ у східні регіони. Основне, що я відчула — це в якій величезній біді ми опинилися, як багато ми вже втратили в цій війні, а головне — як ми звикли легко сприймати втрати, бо це десь; але головне, що ця війна — зовсім не наша війна, і примирятися з буденністю цього страшного та ігнорувати неприпустимо.
.png)
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Можливість нападу Росії на Україну обговорювалася серйозно ще в 2021 році (якщо бути точною, така можливість обговорювалася постійно починаючи з 2014). Кількість російських та білоруських військ постійно збільшувалася біля кордонів з Україною. Говорили про це всі, думали також, але мало хто в це міг повірити до кінця.
Безумовно, я готувалася. В якийсь момент — вже у 2022 році — я зрозуміла, якщо росіяни не нападуть, то й чудово, але зустріти непідготовленою війну буде дуже нерозумно. Головне, що за цей час від появи тривожних сигналів до повномасштабного вторгнення я встигла пожити з цією думкою, якось морально підготуватися. Джерелом правил збору валізки та продумування інших питань стали брошури від ДСНС України. Мабуть ще з січня я почала розмовляти з мамою про необхідність складання тривожної валізки, облаштування місця, де вони зможуть перечекати обстріли. Важливим також було не налякати її цими словами. Україною пронеслася хвиля анонімних повідомлень про замінування: офісна будівля, в якій я працювала у видавництві, також декілька разів потрапляла у список «замінованих» — дедлайни летіли в трубу, це паралізувало роботу, дещо лякало, але найбільше — розлючувало.
Так ішов час, поступово зібралася «тривожна валізка», тема не ставала буденністю, але всі втомилися в очікуванні чогось. Люди готувалися до зустрічі з ворогом та мали, що йому показати. Я чула історії про повністю розкуплені магазини зі зброєю, про ініціативу курсів стрільби для всіх охочих, про повне укомплектування ТрО та військових частин різних областей так, що навіть усі резерви були повними. А ще більше усім хотілося пожити перед можливою зустріччю зі страшною бідою. Останньої неділі перед війною я мала бажання прогулятися містом, навіть пофотографувати, занотувати місто, яким воно було тоді, зустрітися з давніми друзями. Не вийшло — кликати когось було запізно, натомість я пройшлася книгарнями, розташованими в моєму районі, шукаючи якусь особливу книгу. Все вже дихало весною, накрапував теплий м’який дощ. Навіть зараз мені приємно згадувати ті часи, то було зовсім інше життя.
Далі слідував робочий тиждень зі своєю буденністю. В середу ми з хлопцем до пізньої ночі дивилися серіал, обговорювали завтрашню вилазку у місто після роботи, для того щоб знайти підходяще укриття в нашому районі, також думали, що ж ще необхідно придбати для нашої «тривожної валізки». Зовсім не хотілося йти завтра на роботу.
Бубух, бубух — так 24.02.2022 о 5:00 почався мій ранок. (Я чула ці звуки раніше під Маріуполем, тому в мене не було жодних сумнівів, що сталося.) Я встала зі словами: «Почалося». Спочатку я намагалася опанувати свої почуття, почала оновлювати стрічку новин, повітряна тривога, якісь новини — все марно, мій інтернет ліг. Мене почало трусити від паніки. Далі ще вибухи, прокинувся вже Ігор (мій хлопець), він увімкнув те дурне відео зі зверненням «про денацифікацію та демілітаризацію України», я випала: що за натягнута, висмоктана з пальця фігня? Ми чули, що увесь будинок бігав, виходили до магазину, сусідки намагалися зняти гроші з банкоматів. Я чомусь намагалася доварити борщ — очікувала, що в перший день вже може не стати ні газу, ні електроенергії. Ми сходили в магазин, знайшовши там йодовану сіль та необхідну кількість круп, взяли більше калорійного солодкого, але цього могло вистачити максимум на тиждень. На той момент метро вже облаштовували як бомбосховище, навколо було дуже багато поліцейських, десь далеко лунали вибухи, здіймався дим. Потім ми потрапили до підвалу у нашому будинку, були дуже стомлені. Кожного ранку ми прокидалися від вибухів. Зі свого двору ми більше не виходили. В один з таких ранків — 2.03 — ми вже готові були тікати з міста, знову прокинувшись від вибуху. Ми розуміли: вони підбираються до нас все ближче і ближче. Ніхто не думав, що в цей день може бути 2 таких вибухи. Отже, ми зібрали деякі речі, я полила свої квіти, віддала усі продукти, що залишалися, компанії з нашого підвалу — ми були готові їхати та очікували таксиста. О 13-тій з копійками ми з Ігорем почули страшний свистячий звук, що швидко ставав гучнішим — це була ракета, що падала в наступний від нашого будинок. Тільки пам’ятаю, як ніби у сповільненому відео ми біжимо в бік підвалу, мене трохи підкидає вверх від сили удару по сусідній будівлі, все навколо здригається, гучний хруст від вильоту усіх вікон. Ми не отримали жодної подряпинки, хоча саме в момент вибуху думали, що це кінець. Наступного ранку була довга дорога з Харкова — спочатку до Полтавської області, потім до Львову. Також з того дня з більшістю моїх рідних був втрачений зв’язок. Всі вони були тоді в Маріуполі або поруч. Очікування й довгий період спостереження за тим, як місто твого дитинства росіяни перетворюють на суцільне кладовище та руїни.
Про своє майбутнє я думаю та:, я можу загинути кожного дня, не важливо в якому місті України я знаходжуся. Але треба продовжувати працювати. Хто знає, може я доживу до кінця війни? А це гарна нагода й надалі розвивати українське мистецтво, торувати шлях для наступних поколінь.
Наразі я досить сильно рефлексую щодо свого дому, спогадів з дитинства, які, виявляється, жили в тих будівлях, з якими були пов’язані, а з їх знищенням ніби вивільнилися та полетіли, прокинулися у моїй голові. Усі їх я намагаюся зберегти, записати. Тож цей текст також є своєрідною спробою проговорити все, що я хочу сказати від самого початку війни, запам’ятати все, що сталося, поки воно живе і не підмінене. З початку повномасштабного вторгнення я намалювала тільки пару портретів, це те, що в мене максимально асоціюється з війною. Надалі маю багато ідей, які лежать та чекають свого часу.