Юля Данилова
Горлівка
Харків
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені виповнилось 18 років (власне про це я і намалювала комікс). Я жила зі своєю мамою і молодшою сестрою. Вчилась у місцевому виші, в який мене змусили вступити родичи і я його ненавиділа. В місті у мене було багато хороших друзів. Всі ці дні були наче в тумані… Я була підлітком, який тільки-но поборов свої соціальні страхи і нарешті насолоджувався часом в веселих компаніях. Я не хотіла вірити, що ці веселі компанії от-от розпадуться через війну. З осені 2013 року ми тільки і говорили про Майдан, про важливість громадянської позиції, плюси євроінтеграції, боротьбу проти державного насильства тощо. Потім ми стали розмовляти про «прихід ДНР» у місто. І згодом про війну. Батько мого друга працював в поліції і зміг зберегти флаг України після захвату РУВД. Здається, він тримає його вдома і чекає коли зможе повісити. Ще у мене того року з’явився вітчим. Він британець і іноді приїжджав в Україну. Встиг погуляти з нами українським Донецьком (доречі, часто порівнював його з Женевою), побачити донецький аеропорт і, на жаль, як майорить прапор «ДНР» на горлівській мерії.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Переїхала в Харків. У родичів довго жити моя родина не змогла. Дядя нас називав «несправжніми біженцями», бо ми не чули вибухів, навіть відбирав їжу. Тому ми швидко з’їхали на арендоване житло, а його було знайти досить важко з нашою пропискою… Важко було і знайти школу моїй сестрі, і мені вступити до іншого вишу. Нам дуже допомогав вітчим морально і фінансово. Спочатку раділа, що втекла з Донбасу поки там не стало більше обстрілів, а потім стала усвідомлювати наскільки я чужа в Харкові і наскільки я сумую за домом. Допомогла подружці переїхати в Харків з Горлівки. Деякі друзі спочатку були в Харкові, а потім всі загубились: одні роз‘їхались по світу, інші повернулись в Горлівку, ще хтось придбав залежність, хтось працює на декількох роботах, щоб допомогти родині тощо. А ще ми ставали іншими людьми. Всі 8 років я провела у психотерапевтів, бо знову боролась з соціальною тривожністю. Все треба було починати спочатку. Заводити собі друзів, купляти одяг, меблі, пізнавати місто. Почала малювати, закінчила виш. Доречі, мій псевдонім — юля пілюля — я відібрала у нашого місцевого лісничого Колі Пілюлі. Просто я завжди думала, що мені це прізвище краще личить. Ми вже майже не бачили батька і майже не їздили в Горлівку. Проте я дуже полюбила Харків і стала сильно цінувати дім.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
До війни я старанно готувалась, дуже боялась, що буде напад на Харків. На жаль все вийшло набагато гірше. 24 лютого я відпочивала з друзями в Буковелі і заздалегідь забрала з собою всі необхідні речі. Дуже хотіла повернутися в Харків, але друзям вдалось мене вмовити виїхати в Польщу. Перші дні були просто жахливі, ледь спала і їла. Проте заспокоювало, що я вже маю досвід біженки і він мені може допомогти — типу нейронні зв’язки вже є. В Польщі я провела всю весну. Весь цей час я багато працювала, волонтерила як ілюстраторка, спілкувалась з журналістами, допомагала родині. Дізналась, що мій батько вступив до лав російської армії. Це страшний удар для мене. Іноді бачу галюцинації з ним в формі і з автоматом. Майже не бачила Європи, проте побачила друзів і знайомих, яких змогла. Потім повернулась в Україну. Дуже сумувала за ріднею і хлопцем. Вітчим помер від серцевого нападу в Харкові під час обстрілів. Дякую, що я нічого більше не втратила. На весну я планувала походи з друзями, весілля з хлопцем. Все це відкладено на інші часи. В Польщі я ледь соромилась, а вдома відчуваю шалений прилив енергії. Хочу творити більше, мандрувати Україною, дізнаватись про свою культуру. Проте не знаю, де тепер жити і які плани на майбутнє будувати. Знаю лише, що нас чекає перемога, а що буде далі — залежить від мене. Сподіваюсь, я витримаю усе, що підготувала мені доля.