На наступний рік я перейшов у іншу школу, яка була ближча до нашого місця проживання. Її я й закінчив, хоча й із родиною переїздив у іншу квартиру в 2016-му. Чи змінилось ставлення у цьому навчальному закладі? Спочатку взагалі не змінилося, а потім я й сам не знаю як я став важливою частиною колективу, хоча відчуття того, що я «новенький» було в мене до 10-го класу. Активний булінг був у 2015-2016. Знову побиття в роздягальні та знецінювання мене як людини. Тільки в цей раз мене вважали поганим і вчителі, зокрема мій класний керівник. Вона по суті й була цим фінальним босом-мастермайндом, що наставляв проти мене вчителів (бо вони ж такі падружкі-підружкі між собою) та зіштовхував між собою лобами учнів у класі та між паралелями. У 2017-2018 мене перестали бити, бо я давав відсіч, але я все ще «тот странний из Донецка».
Карантин, війна та в цілому 2019-2022 роки об'єднали мій клас. Я відстояв себе, класний керівник хвалить та каже, що інші вчителі теж мене вважають гарним учнем та все таке. Дистанційне навчання мені нормально зайшло: нічого не відволікає від занять, є зона комфорту та купа часу. Одинадцятий клас був точно дуже дивним для мене. Паралелі об'єднали, тому я був майже у новому колективі. Там мене зразу прийняли нові однокласники, а новий класний керівник пишається мною. Пам'ятаю, що вона сказала, що вчителі хвалять мене, і те що раніше вони казали, що я був буйним чи щось таке. На це я відповів їй, що мене цькували декілька років поспіль і що не того вважали поганим. Після цієї розмови вона почала сприймати мене ще більш позитивно. 
Розумію, що з моєї розповіді я можу показатися якимось страждальцем чи моя школа — замком тиранії, але ні, це не так. Багато моїх близьких приятелів та друзів звідти, і хоча зараз я й мало спілкуюся з ними, я ціную проведений з ними час. Деякі мої однокласники сказали, що без мене їх шкільне життя було б набагато сумнішим. Мабуть через це позитивне ставлення в кінці свого навчання в школі я й не можу відпустити 5-6  класи, повертаючись до того часу в спогадах. Я знаю, що люди змінюються, але просто дивно, що спочатку мої риси характеру та поведінка відштовхували людей, а потім ті ж самі характеристики їм і подобались.
Але, не школою єдиною.
За цей час я був на різних фестивалях — Atlas Weekend, Koktebel Jazz Festival, Країна Мрій, відвідав Польщу, Болгарію, Литву, був у літніх таборах, де купа людей прийняли мене таким, який я є. Знявся в головної ролі в короткометражному фільмі «Київська історія» Михайла Маслобойщикова, за який я отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на фестивалі «Відкрита ніч» у 2019. Написав «Маніфест учня дуже середньої школи» http://manifestuchnya.tilda.ws/ коли був у дев'ятому класі.  Мені не сподобалося, що відбувається в моїй школі, тому я й написав цей текст. Не скажу, що він прям настільки розлетівся, але ті люди, що його прочитали були мені вдячні за мою позицію та думки.
Літо в 2019-2021 роках було для мене новим відкриттям Луганщини (авжеж, не окупованих територій). Центральними подіями для мене були фестивалі «TerraFox» в Сєвєродонецьку. Початково ці мандрівки мали мету допомоги організаторам цих івентів. Але далі ці подорожі перетворювалися у дослідження моєї малої батьківщини по-новому: заброшки, виставки, виступи місцевих музикантів, секонд-хенди з купою речей з Британії, зокрема з колекційними фігурками та іншими гіковськими штуками. А ще — багатокілометрові піші походи. Краєвиди — дивовижні. Урбаністика хоча й у цілому всюди схожа, але якісь локальні штуки, такі як вивіски, мозаїки, якісь маленькі магази та великі ТРЦ, ринки з купою фруктів та бабусь — все має свій колорит. Індустріальні об'єкти взагалі мені подобаються як естетика, але коли я бачив живцем терикони, газовідвідні вежі, градирні — то це мене приголомшувало. Кожного разу, дивлячись на них, я представляв як по ним бігає їжак Сонік з однойменної гри та нищить роботів, рятуючи тваринок. Я обожнюю степ. Хоча всюди й купа посадок та оброблених людьми полів, але ті ділянки дикої землі дають мені відчуття того, що Земля — якась нескінченна дорога, а не еліпс. 
Під час такої подорожі в 2019 нарешті побачив своїх дідусів та бабусь, а на наступний рік обидва дідуся померли... Я дуже радий, що побачив їх хоча б тоді. Ці люди так вплинули на моє раннє дитинство та на формування мене як особистості, що мати мить з ними після стількох років розлуки — дуже цінний спогад для мене.
Я дуже вдячний «Гарелеї» за надання можливості показати себе як митця. Завдяки цьому проєкту, мої роботи були на декількох виставках, у зіні, а тепер я пишу про себе в цей журнал.
У Києві я здебільшого гуляю вулицями та парками, надихаючись локаціями для творчості. Я багато фотографую, але не просто для того, щоб зафіксувати момент, залишивши його в купі різних забутих світлин, а для збереження свого життя через малі деталі. Крім того купа фоток це й референси для малюнків. У цілому моя творчість про малі деталі й буденність — чи це голови песиків, чи то дивні люди, що кажуть дурню.
Я не знаю, ким я взагалі б був, якщо не події 2014-го, але не зважаючи на всілякий у моєму житті негатив, що продовжується й зараз, я отримав багато досвіду та виріс як організм, персона та митець. Я вдячний усім людям, що допомогли й допомагають мені під час цього шляху, бо й хоча я людина самостійна, без підтримки я просто б зламався.