
Біловол Юлія
Сєвєродонецьк
Чернівці

Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені було 17 років. Зараз вже важко згадати все у деталях, але дещо я пам‘ятаю. Звичайний день, я сиджу у дворику з подругою і бачу, як зупиняється машина. З неї виходять люди з масками на обличчі і зброєю. Пам‘ятаю свій ступор і думки: «Хто ці люди? Чому вони зі зброєю і в масках? Мені треба тікати?» Ми підвелися з лавочки і швидко пішли звідти. Через декілька годин мені зателефонувала мама і сказала, щоб я швидко йшла додому, у місті починається щось недобре. Я не дуже розбиралася у політиці: 17 років, розумієте, підлітковий вік, нові відкриття, на носі нове життя після школи, вступ до вищого закладу. Але коли на вулицях міста ти бачиш танк, то розумієш: твій світ змінюється. Деякий час ми були у місті, було неспокійно, я засинала під вибухи. Через деякий час вже звикла. В мене чомусь не було страху, може через мою тодішню схильність все романтизувати. Пам‘ятаю, як лягала спати і думала: «Якщо помру, то помру». Ще пам‘ятаю один фрагмент: коли поверталися з подругою додому, ми поспішали, бо вже майже настала комендантська година і на зустріч нам йшов військовий. Він зупинив нас і спитав: «Чого так пізно йдете самі?», — ми відповіли, що вже майже дома, поспішаємо до комендантської, а потім було дуже важливе питання : «Ви ж знаєте, хто свої?» А я тоді не розумілась на камуфляжі. Уявляєте, що я відчувала? Переді мною стоїть людина зі зброєю і потребує від мене вірної відповіді, а я не знаю що сказати. Ми відповіли: «Аби було мирно і тихо».
Літо було неспокійним, спали ми, як я вже казала, під вибухи, багато хто приїхав до Сєвєродонецька з сусідніх міст у пошуках житла і миру. На жаль, це все, що я пам‘ятаю.

"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Коли місто звільнили, життя потроху почало відновлюватись. У місті з‘явилося більше людей, що переїхали з гарячих точок, я вступила до ВНЗ, потім почала працювати, знайшла своє кохання, переїхала від батьків, шукала себе і будувала плани на майбутнє. Війна була тепер десь там і я думала, що то все гра політиків, спосіб викачувати гроші. Я дорослішала, погляди змінювались, стала більш причетною до всього. Коли я знайшла свою справу і почала працювати на себе, то стала більше спілкуватися з людьми, чула багато історій від тих, хто лишився всього у 2014. Та коли ти сам не опиняєшся в такій ситуації — цього болю не відчути фізично.
Ти можеш тільки співчувати. Так я і жила, знаючи що війна десь там, не поруч. Хоча дуже помилялась.
Від 2014 і до сьогодення я знала хто наші, а хто ні, і ніколи не хотіла переїхати до Росії, бо мій дім — Україна.
Мій дім, який зараз зрівняли з землею, моє село, де я провела дитинство, руйнують ракетами, горять ліса
від влучень, люди їх тушать самі, бо вогонь може перекинутись і тоді в них не буде де ховатися.

Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Ранок 24.02 почалася з слів коханого: «Почалася війна, збираємо речі». В мене шок. Я телефоную своїм батькам і кажу їм, що почалася війна, треба їхати і чую, що вони не поїдуть, бо немає куди, що вони пересадять, що зараз немає безпечного міста, бо наступають не тільки з нашого боку; кажуть, що все в них буде добре. Я намагаюся їх вмовити, але все марно. Мене розриває біль і рішення, котре треба прийняти: або ми залишаємося у місті з моїми батьками, або їдемо кудись в нікуди. В мене починається істерика, хлопець намагається мене заспокоїти. Дзвінки від сім’ї хлопця, істерика, я не здатна прийняти рішення. Часу обмаль, на нас вже чекає сім‘я хлопця, щоб виїжджати, і ось я стою на порозі своєї квартири. Переді мною чемодан, в який я маю вмістити необхідне і все своє життя. Я безперестанку плачу. Вимкнути газ, воду, вилки з розеток. Взяти себе в руки. Ми виїжджаємо. Їхали колоною, на шляху багато машин, новини по радіо. Я не можу повірити в те, що відбувається. Сльози, голос радіо, стрічка новин у телефоні.
Чи вірила я у те, що почнеться повномасштабна війна? — Ні. До останнього ні. Намагалася зберігати спокій, хоча тривожний настрій у всіх був вже тиждень. Працювала з ранку до вечора, про всяк випадок брала з собою додому аппарат, на якому працюю протягом десь тижня. Пам‘ятаю, що 23, після закінчення робочого для, була виснажена і розбита. Бо кожна розмова з клієнтом була напружена, всі боялися і відчували страшне.
Зараз я знаходжусь у Чернівцях. Намагаюся відновити роботу і якось заробляти, але темпи дуже повільні. Хочу переїхати до Києва, бо там моя сестра і, думаю, там моя справа може піти краще.
Важко щось думати про майбутнє, коли кожен день вмирають люди. Та моя ціль у тому, щоб більше бачитись з рідною сестрою. Переїзд до Києва зараз здається не найкращою ідеєю, та я не витримую без сім’ї, без рідних очей. Мої батьки, доречі, все ж застрягли в окупації (це довга історія) через те, що дуже хворів дідусь і за ним не було кому доглядати. Та я вірю, що настане той день, коли побачу їх. Живими і здоровими. Змученими від того, що вони пережили, але щасливими від зустрічі.