Асєєва Анна
Лисичанськ
Львів
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
У 2014 році моє місто намагались захопити люди з росії. Мені тоді було 13 років і я мало, що пам’ятаю з того часу, бо мій мозок просто заблокував ті травмуючі спогади. Але я дуже чітко пам’ятаю ті відчуття всередині. Коли тобі страшно. Тобі страшно настільки, що ти не можеш вдихнути в себе повітря… Ти не спиш, бо ти повинен завжди слухати те, що відбувається на вулиці, щоб встигнути добігти до підвалу. Я пам’ятаю, як в перший тиждень наступу з боку росії, в нас повністю зникло українське телебачення та радіо, усе було проросійське, також зник газ, світло, вода. Тоді нам намагались вкласти у голову, що Україна — наш ворог… Багато людей, на жаль, у це вірили. Дуже яскравий спогад — це, напевно, день, коли визволяли Лисичанськ: росіяни бігли по моїй вулиці, ховались у порожні будинки зі словами: «нас кинули». Все, що вони залишили після себе, це руїни…
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
Після цих страшних тижнів з обстрілами та нашою жагою жити, це пекло скінчилось. Моє місто почало відновлювати свій звичний ритм. Молодь у Лисичанську дуже активізувалась і почала розвивати місто.
В нас була підліткова тусовка з хлопцями, які займались спортивним катанням на ВМХ.
І так вийшло, що на той момент, до нашого міста приїхали дівчата та хлопці з проектом «Код Міста». Ми пішли до них на зустріч, поспілкувались і вирішили зробити критий скейт-парк.
Проект розгорнувся у старому приміщенні кінотеатру «Дружба». Назву ми не стали змінювати, бо це було найвлучніша назва для нас. Також відкрили своє громадське об’єднання, яке назвали «The People». І так у 2017 році ми відкрили перший критий скейт-парк у Луганській області. Але оскільки ми не знали усіх «але», вийшло все не дуже вдало. І вже через рік ми почали новий проєкт з хлопцями із «Street Culture», і це вже був не просто скейт-парк, а повноцінний урбан-центр «Дружба». Там був баскетбол, панна-футбол, паркур, брейк-данс і, звісно ж, сам скейт-парк; на другому поверсі був вільний простір. Після нас почали створюватись інші молодіжні організації, ми почали змінювати і розвивати наше місто. З'явилося все більше перспективної молоді. Ми показали підліткам, що спорт це модно, що свій вільний час можна проводити з користю. Таким було наше життя після війни 2014 року. Ми видалили з нашої пам’яті ту страшну годину у підвалах. Але настав 2022 рік, який ще раз повернув нас в той 2014… Та цього разу все сталося набагато страшніше…
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
У 2019 році я закінчила 11 клас у школі №8 та вступила на перший курс у Львівську академію друкарства. Я почала жити у Львові, але час від часу приїздила у Лисичанськ до батьків. І оскільки я працюю тату-майстром, приїздила підзаробити. І так сталося, що ранок 24.02.2022 в мене почався у Лисичанську. У лютому я приїхала до батьків. Тому 24.02 я прокинулась під звуки вибухів снарядів…. Все, що я відчула у той момент, це той самий страх, він не схожий на інші, він особливий, наскрізь просичений кров’ю і паленим м’ясом. Хвилин 10 я просто лежала з відкритими очима і не могла поворушитись. Батьки бігали по дому і збирали речі, ховали документи, цінності і спускали посуд на підлогу. Я просто лежала і не могла зрозуміти, що сталося, і мамині слова: «Давай вставай! В нас почалась війна», — кинули мене у жар, а потім у холод. Неприйняття ситуації — ось що я відчувала. Перший день війни я просто була у трансі: я то плакала, то сміялась, потім багато мовчала.
Напевно я не могла прийняти факт війни десь тижнів зо два. Я кожен день думала, що от через пару днів все скінчиться, але кінця і краю не було видно. Дуже тішило те, що українське телебачення працювало і ми могли розуміти, що відбувається; інтернет працював також. Десь тижні два — точно. І життя знов повернулось в ту саму петлю: ранок о п’ятій, одягаєш на себе всі речі що є, бо на вулиці лютий (я ходила у старих дідових ватниках), біжиш у чергу за гуманітаркою, бо продукти закінчуються, стоїш у черзі і сподіваєшься, що не зловиш снаряд, потім біжиш додому, швидкий перекус і ввечері починається, як казав тато, «підвальні перегони».
Якщо вночі більш-менш тихо, то можна піти до хати і поспати по черзі.
Стало тяжче, коли перебили газопровід та електроенергію. Купання у холодній воді, їжа на багатті… Врятувало те, що вдома був камін і були дрова.
Дні стали як у фільмі «День бабака»: ти просто робив систематично те ж саме, щоб вижити. Кожен день ти знаходишся під обстрілом, кожен день ти бачиш прильоти десь дуже близько від свого дому. Я перестала відчувати те, що я існую, кожен день наповнювався страхом, болем, розчаруванням.
Перший серйозний приліт був в 30 метрах від мене. Я була вдома, коли біля церкви вибухнули дві балістичні ракети, а ще одна не розірвалась. На мене посипалась стеля, затремтіли вікна і було відчуття, що у мене вилетіли всі нутрощі. Всі були у такому стані, коли ти біжиш, не розуміючи куди. Після того, як ми фантастичним чином дісталися підвалу, ми почали сміятися, це була напевно якась розрядка після такого стресу.
Щоб не з’їхати з глузду, я кожен день писала у нотатки, що зі мною відбувається і через що я проходжу.
І так моє пекло тривало місяць — до того моменту, поки мої батьки не вирішили взяти мене разом з моєю подругою за коміри і не запхати до евакуаційного буса. Так я, моя подруга Ніка і її пес Морган почали евакуаційну подорож до Львова. Ми їхали дві доби. Коли ми опинились у Львові, я не могла прийти до тями, що тут люди нормально живуть і не сплять у підвалах, що вони продовжують працювати, гуляти, ходити по магазинах та залах. На момент приїзду до Львова у моїй квартирі вже жило троє людей. І так нас вже було п’ятеро і собака в однокімнатній квартирі. В мене жили друзі, які так само бігли з Харкова та Лисичанська.
Я десь місяць не могла адаптуватись до нормального життя: з’явився страх гучних звуків, часта тривога, приступи паніки. Ще й батьки залишились у Лисичанську.
У Львові я не могла спокійно жити і розуміти, що поки я тут сиджу, десь гинуть люди, тому я почала волонтерити: зі своїми друзями тату-майстрами самостійно почали займатися гуманітарною допомогою для переселенців. В нас це дуже виходило. Також ми привозили гуманітарку до хлопців з команди «Street Culture», з якими ми робили проекти у Лисичанську. У Львові вони зробили урбан-кемп для переселенців.
Через якийсь час, коли Лисичанську завдали дуже сильної руйнації, батьки змогли виїхати до мене.
Зараз моє місто практично зруйноване. Моя школа, Дім техніки, де проходив мій випускний, мій район, де я любила гуляти, і головне — те, чому я присвятила частину свого життя — мій коханий урбан-центр «Дружба». Російські війська знищили все, що я так любила і цінувала. Вони вбили багато моїх друзів і знайомих. Вони залишили в моєму серці величезну діру, яку вже не загоїти.
Моє місто окуповано вже більше місяця, я не знаю, чи зможу повернутися додому. Зараз ми почали нове життя, намагаючись відпустити старе…