Ігнат Алієв
Сєвєродонецьк
Берлін
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Навесні 2014 року мені було 13 років. Влітку в червні виповнилося 14. Наприкінці лютого — на початку березня 2014 року в Сєвєродонецьку пройшли мітинги під російськими прапорами. Не знаю жодної людини, яка туди ходила топити за росію, окрім матері мого однокласника, але вони кончені, тому я не здивований. Після цих подій усе начебто затихло, але атмосфера була напружена, постійно хтось розповідав плітки. Навіть у школі багато моїх вчителів розповсюджували серед учнів багато дезінформації, яку вони отримали від своїх знайомих, а ті від своїх знайомих і так далі. 29 квітня 2014 року я останній раз з батьками був у Луганську. Це була дуже затишна сімейна поїздка. Було таке відчуття, наче все буде добре, Крим не окупували, ніяких «лднр» не буде існувати. В'їлося в пам'яті, що тоді на трасі до Луганська і в самому місті було дуже багато афіш з лепсом і батьки гадали: приїде цей старий алкаш давати концерт чи ні. Через декілька днів центр Луганська був обстріляний.
У Сєвєродонецьку в цей час було незрозуміло що. Одного вечора неподалік мого будинку терористи на автомобілі поїхали, — як мені розповіли одні знайомі (не знаю від кого вони дізналися), — вибивати гроші з якогось підприємця і відкрили автоматну чергу в повітря. Минуло десь два тижні, ранок був дуже тривожний, але батьки відправили мене до школи. З нашого класу було мало учнів — не було і половини, — але ми сиділи на уроці інформатики і обговорювали між собою останні події. Раптом нам повідомили, що нас розпускають і ми всі повинні йти додому, почалася метушня. На вулиці була паніка, літали літаки (навіть не знаю чиї). Пізніше нам повідомили, що навчальний рік закынчиться раніше запланованого і наступного тижня ми повинні прийти на останній дзвоник. Ми вже були окуповані, але одинадцятикласники прийшли в синьо-жовтих випускних стрічках. Це було сильно.
4 червня вся родина прокинулася о 5 ранку від вибухів. За містом були бої. Після цього родина вирішила, що мене треба вивезти в більш-менш спокійне місце — до моєї тітки. Мені дуже сильно не хотілося покидати домівку, кидати батьків, дідуся та друзів, але мені було 14 років і я нічого не вирішував. Мої батьки залишилися в місті до самої деокупації. Мама ходила на роботу, поки в небі летіли ракети. Наступні півтора місяці були найжахливіші в житті на той час, адже я не знав, що буде з батьками і чи зможу я повернутися додому.
Зараз у 2022 році все ще гірше і, на жаль, це ще навіть не кінець.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
За ці 8 років моє ставлення до росії погіршувалося з кожним днем, але моя русофобія все ще недостатня.
У 2014 році на мене дуже вплинула трагедія, яка сталася в друга нашої родини. Коли росіяни обстрілювали Лисичанськ, їх снаряд прилетів у подвір’я його мами. Її вбило. Для його родини це було велике горе.
Декілька років тому мої батьки вступили до ЗСУ, тому я знав, що за ці 8 років не було ніякого «режиму тиші» з боку «лднр». Вони постійно порушували мінські домовленості, обстрілюючи наші позиції та цивільні об‘єкти, багато наших військових за ці 8 років отримали важкі поранення.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
24 лютого 2022 року я до 3 ночі дивився «Атаку титанів». Навіть думав дивитися її десь до 8 ранку, але потім вирішив, що втомився, завів будильник на 10 ранку і пішов спати. Десь о 5:30 мені подзвонила мама, я відразу зрозумів, що щось трапилося. Вона сказала, що їй зателефонувала бабуся і сказала, що Харків обстрілюють. Не знаю, звідки вона це знала о 5 ранку, адже вона була в Сєвєродонецьку. Я сказав мамі, що в нас тихо і думав піти далі спати, але вирішив відкрити вікно і почув вибухи. Через 30 секунд після маминого дзвінка я набрав її і сказав: «А ти знаєш, все-таки нас обстрілюють». Будильник задзвенів о 10, коли я вже 2 години стояв у черзі за продуктами. У цей момент я подумав, що зараз би все віддав, щоб прокинутися о 10 ранку та повернутися до того життя, що було до 24 лютого.
Після цього я ще два тижні провів у Харкові на Салтівці. Ці два тижні були адом: постійні обстріли, які не вщухають, ніякого сну, аптеки зачинені, в магазинах закінчуються продукти, а щоб попасти до них треба вистояти трьогодинну чергу. Тому було прийнято рішення евакуюватися. До вокзалу їхали через розбомблений центр. Виглядало все, м’яко кажучи, дуже хуйово. Евакуюватися було дуже важко, вокзал був переповнений людьми і тваринами, всі тікали від війни. Під бомбардування ввечері я сів на потяг до Львова, а вже звідти поїхав до родичів у Дрогобич, де зараз і залишаюсь, бо не знаю, що робити і куди їхати далі. Вдома в Сєвєродонецьку не був вже 7 місяців. 7 місяців не бачив свою родину.
Я закінчив універ дистанційно, отримав диплом, зараз збираюся вступати на магістратуру, але нічого не знаю, що чекає на мене далі.
